Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Інтар обережно погладив її по плечах.

— Ет… — тільки й промовив.

Ола витерла сльози, судомно схлипуючи, змусила себе припинити плач.

— Думаєш, я через неї плачу? Зовсім ні! Я через батька, мені за нього страшно! Він же… він же в борги заліз, у величезні, щоб тільки ці коштовності кляті купувати! Приніс щось таке, чому я й назви не знаю! Все сяє, переливається… Показав і відніс. Повернувся без нього, знову чекав-чекав… А потім застудився, тому що цілий вечір біля розчиненого вікна просидів, а там дощ і вітер. Він звалився, вдома грошей не стало, а тут ще стражники прийшли — кажуть: «Або плати, або — в боргову яму»… — швидко й голосно розповідала Ола. — А грошей нема. Вони тоді все — і будинок, і крамницю, й крам — усе-все, забрали… Оп… описали… сказали — це тепер тим людям належить, у яких батько позичав. А батька — у яму… бо всього, що в нас було, не вистачило, щоб розплатитися… Ще потрібно чотирнадцять тисяч золотих… До кінця місяця сплатити… Інакше батько стане рабом… Їхнім рабом… Вони його й продати зможуть… І що завгодно з ним робити… Й мене — теж… Мені звеліли до одного позичальника, лихваря, котрий найбільше батькові в борг давав, у дім іти, стражника приставили… А я від нього втекла… Сюди ось… Скарби шукати… — вона вихлюпнула свій біль і замовкла, важко дихаючи та притискаючи до себе вже згаслий ліхтарик. Інтар простяг їй баклагу з водою.

— Попий, попустить, — дивився на дівчинку жалісливо. Ото горе випало дівчиськові! Ну й зміюка ж її матуся! Чоловіка й дочку, як сміття, відкинула й пішла… Нема того, щоб хоч дівчисько з собою взяти, рідна ж бо кров…

Ола жадібно припала до води. Випила майже півбаклаги, хлюпнула трохи собі на долоню, розтерла її по розпашілому обличчю й ніби заспокоїлася.

— А що за скарби й чому сюди прийшла? — запитав Інтар.

— Мені хлопці сусідські розповідали, — озвалася дівчинка, — нібито в Місті Примар, у зруйнованому храмі, скарб лежить. Тамтешній жрець, коли прийшла хвороба, зібрав там усе золото, всі гроші, все коштовне, що було в нього… І йому ще люди принесли на збереження, кажуть, у тім храмі була золота чаша з бірюзою. Храмова, для милостинь, дуже давня. Вона одна, кажуть, тисяч десять золотих коштувала!

Інтар присвиснув:

— Нічого собі!

— От я й хочу ці скарби знайти, — сказала Ола, — може, там вистачить грошей, аби викупити батька. Але я не можу тобі відразу половину пообіцяти…

Інтар махнув рукою:

— Та забудь ти про половину! Мені потрібно півсотні, я ж казав. І все. А скарб цей твій ми пошукаємо… От завтра, як розвидниться. Не знаю, де той храм, але він не голка, знайдеться.

— Спасибі, — Ола шморгнула носом і посміхнулася хлопчикові.

— Ти лягай, — Інтар поплескав по своїй згорнутій на кшталт подушки куртці. — Лягай поруч, удвох тепліше, бо вкритися нема чим.

Дівчинка так і зробила: лягла й пригорнулася до нього. Спати на підлозі було незвично, Ола незабаром відлежала собі всі боки, але хоч не сама в Місті Примар, і то добре…

Хлопчисько начебто й справді непоганий, і допоможе, як обіцяв. А раптом таки відшукається скарб? Тоді й батька викупити можна буде, і… Стомлена Ола не додумала до кінця й заснула, пригортаючись до Інтара. Жучок прилаштувався з іншого боку й теж грів дівчинку.

По сході сонця діти вирушили на пошуки, але залишили Жучка вдома — стерегти речі Інтара й Олин ліхтарик.

Блукати мертвим містом рука в руці виявилося веселіше, ніж поодинці. Діти не обійшли й кількох вулиць, як помітили високу покрівлю храму, що підносився над будинками. Визначили напрямок, а дійти до нього виявилося не складно.

Храм, який стояв у невеликому дворику (тепер його розміри можна було вгадати за рештками низької кам'яної стіни) постраждав від вогню, людей, і часу менше за інші будинки. А може, просто був міцнішим… Принаймні й дах, і стіни виявилися цілими. Інтар і Ола ввійшли в напівтемний храм через порожній отвір дверей і зупинилися.

Тут, як і в кожному з храмів Кхаабра, панували свіжість і прохолода. Кам'яні плити підлоги, збляклий розпис на стінах і стелі… Храм, мабуть, побудували задовго до того, як ці квартали заселила біднота.

Але Інтар уже встиг помітити, як кхаабрці ставляться до храмів, і не сумнівався, що навіть із мідних грошей люди ці жертвували, скільки могли.

— І все-таки щоб тут була золота чаша… — промовив уголос. — Не віриться…

— Я чула, вона тут мало не тисячу років зберігалася, начебто її цьому храму подарувала якась знатна людина: чи тодішній правитель, чи хтось із його наближених… От за що — не знаю, — відгукнулася Ола. — Так що могла бути. Подарунки в храму ніхто не має права відібрати, та й жерці не повинні їх продавати — це закон.