Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Не треба! Тпрусь! Геть, геть, у ім'я Неба! Я нічого не робив! Я вас не чіпав! — закричав хлопчик, відступаючи до стіни.

На лемент із будинку вискочив Жучок, загавкав, кидаючись на примару.

Дівчинка змахнула руками.

— Ай! Киш звідси! — заверещала вона. — Забери його, забери!

— Жучку, до мене! — мимоволі звелів хлопчик, і коли пес підбіг і з досадливо дряпнув його лапою по холоші, раптом зміркував, що примари собак боятися не можуть.

— Ти… — хлопчик подивився на боязко завмерлу дівчинку. — Ти жива?

— Так, поки мене твій пес не розірвав! — сердито відгукнулася вона.

— Уф-ф… — полегшено зітхнув Інтар.

Він раптом зміркував, що на «примарі» звичайний одяг — домотканий, не фарбований. Волосся в дівчинки й справді було дуже світле, а білими й воно, й сукня здавалися через місяць, який освітлював малу зі спини. І ліхтарик у неї — звичайний, для високої свічки. Щоправда, чимось синім обклеєний…

— Ти не примара? — про всяк випадок уточнив хлопчисько.

— Нє-а. Я Ола…

— Ола? Це ім'я таке?

— Ну, так. Повністю — Шайнола. Але всі Олою кличуть.

— A-а… А я — Інтар. Як здорово, що ти не примара, — він все-таки доторкнувся дівчинці до плеча: воно було тепле й щільне.

— І здорово, що ти теж — не примара, — вона посміхнулася, — бо я злякалася вже.

Жучок підійшов обнюхати дівчинку, вона боязко скосила на нього око, але цуцик подумав і закрутив хвостом.

— Та і я налякався, — зізнався Інтар, — особливо твого ліхтаря. Чому він синій такий?

Ола подивилася на ліхтар:

— Та в ньому скло фарбою синьою замазане.

— Ого! А навіщо? — Інтар простяг руку. Ола дала йому подивитися: ліхтарик і справді був звичайний, тільки скло зафарбоване — тому світло й здавалося синім.

— Це для свят, — пояснила Ола. — Тоді запалюють багато ліхтариків у міських садах, роблять їх різнобарвними, ось такими. Цей, синій, мені батько купив… — вона важко зітхнула. — А сюди я його взяла на пам’ять, тільки його й встигла взяти…

— А чого це тебе сюди занесло?

— Скарб шукати… — вона закусила губу. — Мені дуже гроші потрібні…

— Хе, мені теж… підемо в будинок, га?

Дівчинка озирнулася. Мертві будинки зовсім не подобалися їй.

— А… ти тут живеш?

— Угу, вже півдоби. Та ходімо, не бійся. І пса боятися нема чого, він добрий. Його кличуть Жучком. Жучку, Ола — своя. Зрозумів?

Цуцик знову покрутив хвостом. Інтар і Ола ввійшли в дім, сіли на підлогу. Дівчинка пойорзала: було жорстко й забагато куряви. Вона спробувала стерти пилюку долонею: долоня посіріла, а користі — жодної… Ола зітхнула й вирішила не звертати на бруд уваги.

— То який такий скарб? — із цікавістю запитав хлопчик. — Ти давай, розказуй. Може, я тобі шукати допоможу, а потім ми його порівну поділимо, га?

Дівчинка з деяким переляком глянула на нього:

— Авжеж, так тобі й скажи…

— Боїшся, — зрозумів Інтар — ну, ще б пак. Слухай, я нічого поганого тобі не зроблю, правда. Бити не буду, скарбу відбирати — теж. Але й мені гроші потрібні… Правда, мені небагато, золотих би з півсотні. А тобі?

Ола сумно посміхнулася:

— Півсотні… Мені б твого лиха. Я потребую чотирнадцяти тисяч золотих.

В Інтара аж очі полізли на лоба:

— Скі-ільки?!…Нічого собі! Тобі навіщо?!

Дівчинка погладила Жучка, котрий тицьнувся їй у руку:

— Батька з боргової ями викуповувати, — промовила вона тихо. — Вже менше місяця залишилося, потім пізно буде.

Хлопчик сторопів.

— Отакої! А як же це вийшло? Що в тебе сталося?

Ола з сумнівом подивилася на хлопчика, потім смикнула плечем:

— Я тобі розповім… тільки ти нікому… Обіцяєш?

— Обіцяю, — легко погодився Інтар. — Та й із ким мені язиком ляпати?

Дівчинка посмикала свою заношену сукенку:

— Мій батько гончар, — почала, трохи бентежачись. — Ми спочатку жили у Фахмі — це селище неподалік від Кхаабра, досить велике. Справи в нас ішли добре. Але потім, півтора року тому, батько вирішив перебратися сюди. У Гільдії гончарів наша родина значилася ще з мого прадіда, так що вони батька добре прийняли тут, у місті. Місце під крамницю допомогли знайти… Він почав торгувати.

— І як справи пішли? — жваво зацікавився хлопчик.

— Та теж нічого… Батько радів — мовляв, Небо благословило… А потім…

Ола раптом замовкла. Вона кусала губи, видно, збиралася з духом.

— Бачиш, яка я, — промовила, нарешті, торкаючись до своєї щоки, — у мене волосся світле, й шкіра теж. Не те, що у всіх у Кхаабрі. Це я в маму вродилася. Її родина сюди перебралась із самої півночі. Її батько, мій дід, теслював, його мали за гарного майстра. Я його не пам'ятаю — він помер, коли я була зовсім крихітною. А мама в нього єдина дочка. Вона красуня, — дівчинка гірко зітхнула, — так усі завжди казали. Волосся золотаве, очі сині-сині… І струнка, й молода, як дівчина, хоч їй уже майже тридцять… От через цю її красу все погане й трапилося.