Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Минуло двічі по дев'ять днів, і до хлопчика повернулася колишня бадьорість. Він намагався допомогти добрій господині: прибирав, підмітав і мив підлогу, годував і розчісував кішок. Коли остаточно зміцнів, почав носити воду, ходити на базар. Знаходив час і для того, аби погуляти з Жучком.

Пані Ерайша була задоволена пожильцем. Сама вона займалася вишиванням і була гарною майстринею. Вишивала картини, найчастіше — портрети чи ще щось на замовлення. Не для знаті, зрозуміло, однак для людей цілком заможних, серед яких були й ремісники, й торговці, навіть траплялися землевласники та володарі суден. Вони добре платили, й жінка не бідувала. Інтар незабаром дізнався, що в її замкненій скриньці лежить кілька сотень золотих на чорний день, але ніколи не дозволив би собі взяти в пані Ерайші без дозволу навіть мідну монету, хоча часом руки й свербіли… Хлопчикові щодалі більше хотілося повернутися додому, йому було страшно й тривожно. Чого боїться, він і сам не знав, але з нетерпінням чекав весни. У перший же її місяць дощі повинні були припинитися, тоді б він за кілька днів бродячого життя добув грошей і…

А поки що Інтар вивчав місто. Ні, не сам, звичайно, блукав — але розпитував пані Ерайшу. А вона прожила в Кхаабрі все життя, тож охоче ділилася з хлопчиком усім, що знала.

Кхаабр, як зрозумів Інтар, ділився на кілька частин. Біля моря розташовувався порт, і ця частина міста плавно перетікала в торговельну, котру розсікало надвоє Місто Примар — квартали, де років двісті тому спалахнула страшна хвороба, котра косила людей десятками. Тоді квартали ці були заселені здебільшого поденними робітниками, пралями, сміттярами й мітлярами, і сусідили, як і нині, з торговцями й кількома ремісничими гільдіями. Звідтіля люди, які тільки-но довідались про хворобу, дуже швидко втекли, а тодішній голова міста зробив те, про що й сьогодні розповідали тільки ближче до ночі, щоб уже налякатися, як слід: наказав одним стражникам оточити квартали, де лютував мор, а іншим — пройти вулицями, вичищаючи геть усе вогнем і крицею. Говорили, що кхаабрські маги захистили стражників від зарази. Так чи інакше, після цієї страшної різанини хвороба відступила. Про загибель самого міського голови розповідали легенди: то буцімто душі вбитих доконали його, то хвороба наздогнала за кілька десятків літ по тому його єдиного з усього міста, а за ним — і стражників… Але, швидше за все, всі або більшість із них спокійно дожили свого віку й померли у своїх ліжках.

А Місто Примар як стояло, так і залишилося — порожнє й тихе. Навіть волоцюги уникали ночувати у його напівзруйнованих будинках.

Інтара аж пересмикнуло, коли він почув цю історію, але потім хлопчик подумав, що таке місце на випадок чого стане й нічлігом, і схованкою. Примар убитих Інтар не боявся, тим більше, що перед ними й не був ні в чому винен.

На схід від страшного місця тяглися міські нетрі. А на захід — ремісницькі й торговельні квартали сягали аж внутрішньої стіни Старого Міста, розсипані навколо нього.

Інтар здивувався, що й у Кхаабрі було Старе Місто й внутрішня стіна, але пані Ерайша пояснила: нічого дивного в цьому немає.

— Бачиш, хлопчику, Імперію заснували воїни. Колись на цих землях перебували десятки дрібних держав, їх навіть країнами назвати смішно. Але одного разу якась країна здолала іншу в крихітній війні та приєднала до себе… Потім захопила третю й так далі… Кажуть, рід Імператора ведеться не перериваючись ще з тих часів. Тоді війни були звичайною справою, ось чому кожне місто неодмінно оточувала висока й неприступна стіна. Коли Імператори об'єднали безліч країн в одну, величезну, з єдиним зведенням законів і спільною для всіх мовою, настав мир — і він зберігається нині. Імперія ні з ким не воювала вже кілька сторіч, якщо не брати до уваги сутичок із варварами на східних і північних кордонах… Ну, отож, коли припинилися війни, людей почало народжуватися більше, розвивалися торгівля, ремесла, розрослися міста… І за колишніми фортечними стінами почали зводити нові будинки, прокладати вулиці… Ось чому в кожному великому місті ти знайдеш і мале, набагато стародавніше. Їхні долі відрізняються, але не особливо. От у Столиці — що розташовується за внутрішньою стіною?

Інтар замислився.

— Палац Імператора. Там живуть ці… ну, хто при його дворі служить… Та інша знать. До пуття я не знаю, вже мене б туди ніхто не пустив…

— От і в нас за стіною живе міський голова, в руках у якого міська скарбниця, ще дехто зі знаті, будинок суду там-таки… За стінами ховають те, чим Імперія найбільше дорожить, — владу, багатство.