Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Першим, що він побачив, були коти. Десятків зо три чи чотири котів найрізноманітнішого віку й масті. Вони ходили по кімнаті, спали на підвіконнях, на скринях і на підлозі, сиділи на дивані і в одному з двох плетених крісел. У другому відпочивала жінка похилого віку, невисока на зріст. Вона підвелася, коли побачила хлопчика.

— А, прокинувся. Ну, і як ти? — запитала вона привітно. У неї були рожеві щоки, сиве волосся та зморщені руки.

Інтар зніяковів. І собі посміхнувся.

— Добрий день, шановна пані. Я… ну, так, прокинувся. А як я сюди потрапив? Я пам'ятаю, що прямував вулицею…

— І видно, тобі стало зле. Я знайшла тебе на землі. Твій пес мене покликав: він так плакав…

— Жучок? Отакої! Хоча він страшенно розумний звір!

— Не сумніваюся, — промовила жінка. — Ти знайшов молоко?

— Так, ми попили, спасибі… Ой, скільки кішок тут у вас…

Кошеня місяців чотирьох підбігло до Інтара й почало нападати на його ногу.

— Ай! Він кусається! — зубки в маляти були гостренькі…

— Пушку, не можна! — жінка взяла на руки кошеня. — Він ще маленький. Він грається.

— Угу, — хлопчик кивнув.

Жінка оглянула його.

— Твій одяг я випрала й висушила. До вечора буде готовий, а поки ось візьми, — вона зняла з крісла напинало, що пахло котами, — загорнися в нього.

— Дякую! — Інтар із задоволенням загорнувся. Було холодно.

— А ти чому в таку годину був на вулиці? — і далі розпитувала жінка. — На волоцюгу не схожий…

Інтар зам'явся. Розповідати про те, що сталося насправді, зовсім не хотілось. Він знизав плечима.

— Тепер я волоцюга. Служив в одному місці, та вигнали. Причепилися, сказали, що краду…

— А рідні в тебе є?

— Нема. Може, десь далеко. А отут — нема, — й хлопчик навіть не збрехав.

— А звати тебе як?

— Інтаром. А тебе, пані?

— Ерайшею, — жінка посміхнулася. Інтар засміявся: у столиці це слово вимовляли трохи інакше, але господині цього дому таке ім'я дуже пасувало!

— Виходить — кішка?

— Так. Кішка і є, — вона погладила білого кота, що терся об її руку. — Сусіди кажуть, що я збираю котів із усього Кхаабра.

— Коти — звірі гарні, — зауважив Інтар. А що ще тут було казати?

За дверима знову загавкав Жучок.

Пані Ерайша повернула сиву голову в той бік:

— Ти можеш пожити в мене, поки не зміцнієш. Допомагатимеш по господарству. Тільки пса твого доведеться посадити на ланцюг у повітці, інакше він розполохає моїх котів.

Із цим сперечатися було важко, й Інтар кивнув погоджуючись. Уже знайоме кошеня підійшло знову, щоб обнюхати його, та почало торкати м'якою лапою пальці на нозі.

Пані Ерайша виявилася жінкою непоганою. Вона дала Інтару відпочити, скільки йому було потрібно. Днів зо два хлопчиськи тільки те й робив, що їв, спав та бавився з кошенятами: вони полювали на його руки й волосся, сміливо кидалися на рух під ковдрою і радісно стрибали за гілочкою на міцній нитці, яку Інтар відкидав у куток і починав потроху підтягувати до себе.

Першої ж ночі кілька кошенят прийшло потупцювати по хлопчикові та спихати його з подушки. Насилу відвоював він собі краєчок, а кошенята вляглися навколо його голови, згорнулися клубочками й голосно замуркотіли.

Жучок завив би від обурення, дивлячись на таке, але його дійсно довелося першого ж день замкнути в повітці. Цуцик нічого не розумів, поки Інтар не вийшов, не зачинив за собою двері на засувку — тільки тоді Жучок підбіг, почав шкребтися й гавкати. Хлопчикові було до сліз шкода собачки, але вибору не залишалося. До того ж, повітка була велика, тепла, із земляною підлогою, там було й де побігати, й де лапу підняти, поки Інтар трохи оклигає та зможе гуляти з псом. Але навіть незважаючи на жахливу кволість у перші дні, Інтар тричі на добу притягав Жучкові повну миску каші на м'ясному бульйоні (пані Ерайша не скупилася для своїх котів) і води. Спочатку цуцик не торкався до їжі й намагався вискочити слідом за хлопчиком, але той не дозволяв, і Жучок впокорився. Люди — створіння вперті: якщо вже вони чогось хочуть, простіше послухатися… Інтар був радий, що цуцик опам'ятався: йому навіть походи від будинку до сараю з їжею давалися спочатку заважко: після них боліло все тіло, макітрилася голова, піт лився градом.

Пані Ерайша напувала Інтара травами та розтирала якоюсь маззю, від якої жар розливався по всьому тілу, а вогонь усередині вгасав. Завдяки цьому хлопчик уже на шостий день відчув себе зовсім добре, але він був усе-таки ще досить кволий. Та й куди подітися взимку? Тим більше, що грошей у нього однаково не було. Тому Інтар не поспішав…