Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Недовге мовчання.

— Гаразд, — темні, строгі очі лікаря пильно дивилися на Інтара, — я поїду з тобою, хлопчик, і дуже сподіваюся, що ти не брешеш мені. Для твого ж блага, — лікар обернувся до повної жінки, що стояла тут і досі, осудливо дивлячись на Інтара. — Нехай запрягають. Я зараз зберу все необхідне, — потім звернувся до хлопчика: — Покажеш дорогу.

Інтар знову кивнув. Він так і стовбичив, поки лікар відкривав шафи зі скляними дверима, виймав звідтіля якісь зілля в темних суліях, діставав білі смуги тканини… Все це вклалося в сумку. Потім лікар подався до виходу, Інтар поквапився слідом.

Біля огорожі вже стояв візок зі знайомим коником і кучером. Лікар забрався в нього. Махнув рукою Інтару, щоб той сів поруч із кучером. Але тут заскиглив залишений хлопчиком Жучок. Інтар схопив його на руки.

— Це мій пес! — пояснив він, піднімаючись на передок. Лікар кивнув.

— Пам'ятаю твого пса. Зубатий. І друг вірний. Ну, й куди ж їхати?

І тут Інтару стало страшно: він же не пам'ятав дороги…

Але розгубився хлопчик тільки на мить: міркував нині разів у десять швидше, ніж звичайно.

— Туди спочатку, де у вас колесо злетіло, де я попався, шановний! А відтіля я покажу!

— Рушай, — звелів лікар. Кучер теж добре запам'ятав той випадок. Візок покотився бруківкою.

Інтар страшенно боявся, що не зможе знайти дороги. Але поступово упізнавав місця й заспокоювався: ні, відшукає і покаже.

Від пам'ятного місця хлопчик швидко вказав, як їхати. І ось візок уже перед трактиром.

Лікар поморщився, виходячи: Небом забуте місце, сморід і нечистоти… Тим більше, що хлопчисько ще й провів його чорним ходом, побоюючись зустрічі з Харизом. Обережно вони зійшли сходами.

У кімнаті Теллі сиділа Ірту, як могла, намагалася полегшити муки ельфійки. Побачивши незнайомця, дівчина здивовано охнула.

— Це лікар, — заспокоїв Інтар.

Ірту відступила.

Лікар підійшов до ліжка Теллі, відкинув ковдру, розмотав пов'язку й оглянув дівчину. Насупився, дістав кілька пляшок із настоями, голки, нитки.

— Я промию та зашию рану, але цього буде замало, їй би краще лікуватися в спокої. При моєму домі є невеличка лікарня…

— І… скільки триватиме лікування, у що це обійдеться? — запитав Інтар.

— Скільки буде потрібно їй. Близько місяця… півтори сотні золотих, приблизно.

Хлопчик охнув. Серце обірвалося.

— У мене… в мене тільки… тільки сорок… сорок два. І… Теллі не моя… Вона належить трактирникові…

Лікар розвів руками:

— Стривай, я промию та зашию рану, на це твоїх грошей вистачить. Тоді поговоримо про решту.

Він узявся до справи. Спочатку дав Теллі понюхати ганчірку, змочену рідиною з різким запахом, від чого ельфійка впала в ще глибше забуття. Потім заходився коло рани. Інтар відвернувся й навіть замружився: від думки, що голку встромляють у живе й прошивають нитками, йому стало недобре. Хлопчик помітив, що й Ірту намагається не дивитися теж. А лікар шив так, начебто перед ним були не дівочі груди, а яка-небудь розпорена сорочка.

І скінчив він досить швидко. Потім рану знову замотав чистими смугами полотна.

— Ну ось. Хлопчику, — покликав Інтара, — поки що все.

Інтар боязко наблизився. Ірту й собі підступила ближче. Теллі була дуже бліда. Вона, здається, спала.

— Отямиться, певно, ввечері. Можливо, що й уночі. Нехай хто-небудь залишиться чергувати біля неї, — промовив лікар.

— Скільки коштує робота, яку ти виконав, шановний? — тихо запитав Інтар.

— Тридцять золотих, — коротко відповів лікар.

Хлопчик мовчки відрахував гроші. Він простяг їх лікареві, але той перехопив його за зап'ястя.

— Я можу здогадуватися, де ти їх узяв, чи не так? — запитав тихо, нахиляючись, щоб дивитися хлопчиськові у вічі.

Той закусив губу. Кивнув.

— Так.

— А тоді ти для кого старався? Адже це трапилося недавно.

— Я для себе, — смикнув плечем Інтар. — Я додому хотів поїхати. Я в Столиці живу, а сюди через власну дурість потрапив. Але вчора з нею таке сталося, — кивнув на Теллі, — а в мене тільки сорок. Я думав — може, вистачить… Дурень я.

Лікар мовчав.

Тут Ірту боязко торкнулася до його рукава:

— Високоповажний пане лікарю… а скинути трохи не можна, га? Із цих півтори сотень?

Інтар стрепенувся. А раптом погодиться!

Лікар відповів трохи згодом:

— Я міг би взяти з вас півціни. За умови, що хазяїн ельфійки погодиться на лікування.

— Ой, та погодиться він, якщо йому це ні мідяка не коштуватиме! — Ірту махнула рукою.