Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Але ж Теллі погано зараз! Сьогодні! Як ти можеш бути таким жорстоким, Світлий! — Інтар немовби зі стіною говорив. Жрець, як і раніше, був спокійний.

— Ти дурний хлопчисько, Інтаре. Ти кричиш на служителя Неба, обвинувачуєш у жорстокості. Але я тобі пробачаю, ти просто дурне дитя. Зрозумій очевидне — нікого не хвилює одна ельфійка. У світі нічого не зміниться від того, буде вона жити чи помре. Якщо ж бажаєш зробити світ кращим, старайся заради багатьох. Чуєш, заради тих, кого безліч, а не заради когось одного. Одиниця — дурниця, одиниця — ніщо.

В Інтара зашуміло у вухах. Світло — блакитне небесне склепіння — постало перед очима… І розсипалося, дзенькаючи, на тисячі скалок, немовби від удару ковальським молотом.

— А щоб ти здох, козел старий! — хлопчисько плюнув на білий балахон жерця й помчав до воріт.

Там його, вихляючи хвостом, зустрів Жучок, який зовсім не розумів, чому зчинилися такі галас і біганина.

Інтар підхопив цуцика на руки. Він біг так, що серце з грудей вистрибувало, поки не побачив найманий візок, у який і вскочив з розгону.

— Тобі куди? — ліниво поцікавився погонич сірого віслючка.

— Лікаря треба… — від надто швидкого бігу навіть груди заболіли. — Найкращого тут у околиці… Знаєш?

— Ну, знаю…

— Туди якнайшвидше… На твоєму візку чи пішки? — Інтар досі не міг відхекатися.

— А що сталося? — запитав погонич.

— У мене сестра вмирає! — у розпачі закричав хлопчик.

— А… тоді сиди. За золотий вихором домчу!

— Буде, буде золотий! Тільки не обдури!

— За свої слова відповідь тримаю! — погонич ударив віслюка, гримнув на нього — й Інтар тільки вхопився за бортик та другою рукою притис до себе Жучка, так стрімко вони рвонули з місця.

…Інтар раніше десь чув, що віслюки бігати вміють.

Але щоб так швидко — й подумати не міг.

Де вони звернули з цієї вулиці з довгими, обшарпаними приосадкуватими будиночками на іншу, набагато більшу, широку та чисту, Інтар не розгледів. Він тільки здивувався, коли побачив по обидва боки широкі двори з ґратчастими огорожами, доглянутими садами й будинками з білого каменю. Це вулиця теж була приморською, але значно багатшою. Тут вочевидь жили заможні люди.

Візок зупинився біля одного такого будинку.

— Ну, ось тобі й лікар.

— Спасибі! — Інтар вручив погоничеві витягнутий зі згортка золотий і кинувся до огорожі.

Біля хвіртки висів дзвіночок, і хлопчисько почав запекло смикати за мотузку. Дзенькіт, чистий і високий, рознісся далеко. З будинку вийшла літня повна жінка в простій строгій сукні й білому фартусі. Волосся вона сховала під темним, щільним запиналом.

Жінка спустилася сходами, підійшла до огорожі та з неприязним подивом глянула на скуйовдженого спітнілого розпашілого хлопчиська.

— Що тобі тут потрібно? — запитала холодно.

— Лікаря! Мені дуже потрібен лікар, шановна пані, будь ласка!

Жінка трохи повагалась і відімкнула хвіртку.

— Ну, заходь. Собаку залиш тут.

— Добре. Жучок, сидіти! — він посадив цуцика біля огорожі. Той крутнув хвостом і залишився чекати.

Жінка повела Інтара в будинок. Там було пишно: візерунчаста підлога, м'які фотелі, широкі вікна, всілякі вази та статуетки на полицях і на підлозі, і все це блищало від чистоти. Хлопчика ввели в кімнату, повну книг, де за столом сидів і щось писав високий, повний, лисуватий чоловік.

— Пане, це до вас, — незворушно промовила жінка.

Чоловік озирнувся — й Інтар зойкнув.

Це був той самий вусань, котрий грозився відрубати Інтарові руку, той, кого Жучок схопив за ногу!

Хлопчик відступив кроків на два. Вусань підвівся: він теж упізнав Інтара.

— А тобі чого тут треба? — у його голосі не було нічого доброго. Хлопчисько вже хотів рвонути подалі звідси, але згадав про Теллі. Скільки ще доведеться шукати іншого лікаря? І… якщо буде пізно?

Якщо вже пізно?.

Від цієї думки Інтара немов цебром холодної води облили. Він раптом перебоявся.

— Мені лікар потрібен! — проговорив зривистим дзвінким голосом. — Дуже потрібен! Хочеш, шановний, потім мене варті здаси, тільки ходімо зі мною! Теллі рятувати треба!

Лікар якийсь час мовчав, розглядаючи хлопчиська.

— Що там у тебе сталося? — запитав він так само суворо, недовірливо суплячи густі брови. Але хоч запитав…

— Теллі поранили в груди ножем, і вона вмирає, — відчеканив Інтар. — Це в трактирі «Золотий Місяць». Теллі — ельф, але вона дуже гарна! Врятуй її! У мене є гроші!