Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Я нову куплю. У притулках їх досить, а двадцять золотих мені цей козел носатий сплатив. Дешевше вийде, ніж витрачатися на лікаря, — байдуже знизав плечима трактирник.

Інтар кинувся до дівчат.

— Ірту, Дайру… Лікаря треба! Хазяїн не хоче гроші витрачати… каже, дорого вийде!

— Ну… та він правду каже… — пробурмотіла Дайру. — Тут рана он яка… Якщо й кликати лікаря, то вченого… А такі сотню запросять, а то й дві…

— Усі під Небом живемо й із волі Неба вмираємо, — зітхнула Ірту. — Видно, доля її така.

Інтар отетерів:

— Ви… ви що?.. Я думав — ви їй подруги.

Ірту розвела руками:

— Вона гарна, міркує непогано, ми її любимо… Тільки грошей у нас від цього не додається.

— То у вас нема? Але я думав…

Дайру обійняла його за плечі:

— Інтаре, ти зрозумій… Мені вже двадцять років, Дайру — двадцять два. Ми зібрали по півтори тисячі золотих кожна. Навесні нас далекі родичі до себе кличуть у селище під Кхаабром, погостювати. А в них сини, племінники — й не бідні. Земля, свої будинки, господарство… А ми дівчата гарні, розумні, не білоручки. І грошей із собою в дім принесемо, хоч і не дуже багато, та не так уже й мало. Ось вони й не зважатимуть на те, що в нас уже інші чоловіки були — а скільки їх було, ми й не скажемо. Без цих грошей ми навряд чи кому потрібні. А так… Нам життя своє треба влаштовувати. Інтаре, ми в цьому трактирі давно вже: я з чотирнадцяти років, Дайру — з шістнадцяти. Скільки ми ще протримаємося? Років за три зовсім нікому не потрібні будемо. А ми гарного життя хочемо, Інтаре. Чоловіків, дітей, спокійної старості. Ну, а Теллі… Вона ж усього-на-всього ельф. Та можливо, їй уже ніякий лікар і не допоможе, хай і найкращий. Відмучиться й сама…

Остовпіло слухаючи це, Інтар висмикнув своє плечем з-під руки дівчини.

— А вона вас любила! Вона б для вас останнє віддала! — викрикнув злобливо.

І побіг до дверей, на ходу хапаючи плаща. Слід було поквапитися! У храм!

Жучок цього разу не встигав за своїм маленьким хазяїном, хоч і біг за ним, не шкодуючи лап. Хлопчисько примчав до дверей храму, коли вони ще були замкнені, й не даючи собі відхекатися, почав бити в них обома кулаками. Він знав — жерці живуть при храмах і Світлий Халир має бути тут!

Відімкнув Інтару спочатку сторож, заспаний і невдоволений тим, що його тривожать вдосвіта.

— Чого тобі? — буркнув сторож.

— Мені потрібно бачити Світлого Халира! Будь ласка! Це життя або смерть!

Інтар навіть не розібрав до пуття відповіді сторожа — просто кинувся у відчинені ворота й помчав до невеличкого будиночка небесного кольору.

Там на його стукіт відімкнули відразу. Світлий Халир у похапцем накинутому одязі (звичайному білому одязі жерця, не ритуальному світло-блакитному, в якому з'являвся на службі в храмі) здивовано втупився в хлопчика:

— Інтаре?

— Так, я. Світлий, лихо! Мені б мої гроші й… і ще треба, тому що Теллі вдарили ножем у трактирі вчора ввечері, випадково, п'яні посварилися, а вона під руку трапилась, їй тепер зовсім зле, вона помре без лікаря, а лікаря кликати Хариз не хоче — каже, дорого, нема чого гроші витрачати, й грошей нема, тільки в мене! — на одному подиху випалив Інтар.

Жрець наморщив чоло, доходячи до змісту цієї плутаної промови:

— Теллі? Хто це?

— Ельфійка! Вона ще до тебе приходила, Світлий…

— Кгм, не пригадую… У мене, бачиш, безліч важливих справ, я не можу пам'ятати кожного.

Інтара пересмикнуло. Але він поквапливо промовив:

— Гроші. Мої гроші! Будь ласка, швидше!

— Так, так, звісно…

Жрець увійшов у будинок і повернувся, виніс Інтару його згорток. Той схопив його.

— Спасибі!

— Ну що ж, іди. Адже ти, я бачу, квапишся.

— Так. Тільки… — Інтар зважився повторити: — Світлий, цих грошей може не вистачити на лікування. Будь ласка… ти ж збираєш на лікарню, я знаю. Будь ласка, дай мені з тих коштів хоч півсотні!

На обличчі жерця відбився неймовірний подив:

— Інтаре! Такого я від тебе не очікував. Ці гроші не мої. Вони призначені для лікарні, для того, щоб рятувати людей від смерті.

— Але ж і Теллі вмирає!

Світлий Халир з досадою смикнув плечем:

— Інтаре, зрозумій. Лікарня — це велика, справжня справа. Я не можу витрачати призначені на неї кошти на якихось ельфів…

Хлопчакові здалося, що під ногами земля розійшлася.

— Але Теллі не якась! Вона гарна! Їй потрібно допомогти!

— Інтаре, лікарня створюється для сотень людей. Я не можу роздати ці гроші по десятку, по півсотні монет кожному, хто хворий зараз у місті, тому що тоді лікарні не буде й не буде кому полегшити страждання великої кількості людей у майбутньому.