Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Та й часу на пошуки схованки в нього майже не було.

Хлопчик прикидав: чи не попросити Теллі ховати його гроші, однак побоявся втягувати в цю справу ельфійку. Вона, звісно, не відмовила б, але якби це відкрилося, не оминуло б її лихо. Хариз і вбити міг, вона ж бо його власність, про її смерть ніхто не запитає…

До Ірту з Дайру хлопчик хоч і звик, однак не настільки їм довіряв.

Залишався Світлий Халир, і ось про це Інтар серйозно замислювався останнім часом.

Він тепер бував у храмі кожного дев’ятого дня. Жрець більше не розмовляв із ним, але щоразу знаходив можливість підбадьорливо кивнути хлопчикові, лагідно посміхнутися. Інтару дійсно вірилося в те, що одного разу Світлий Халир підкличе його та скаже: «Хлопчику мій, я знайшов тобі інше місце…»

Хлопчисько навіть молився про це, а коли Світлий Халир два храмові дні тому почав збір пожертвувань на будівництво нової міської лікарні для бідняків, Інтар поклав у глибоку барви ясного неба чашу цілий золотий.

То чому не довірити гроші жерцеві? Уже в нього вони залишаться цілі…

І все-таки Інтара лякала ця думка. А раптом хтось провідає? А раптом сам жрець не захоче тримати в себе крадені гроші? А раптом…

Страхів було багато, й хлопчисько розгубився, відчуваючи, що не впорається з цим самотужки.

Він прийшов порадитися до Теллі. Вибрав часинку, коли ельфійка залишилася на кухні сама: Ірту з Дайру пішли прати.

— Скажи, — запитав у неї, — от якби мені треба було щось коштовне сховати… Не тут… А от у когось… Ну, зберегти. То Світлий Халир — йому можна було б довірити дорогу річ? Не просто мені дорогу, а яка грошей коштує?

Теллі, не замислюючись ані на мить, упевнено кивнула:

— Звичайно!

— Точно? — про всяк випадок перепитав Інтар.

— Будь упевнений! Світлий Халир — найчесніша людина з добрим серцем!

— Спасибі… — зітхнув хлопчик.

— Я тебе ні про що не запитую, — промовила Теллі, — але бачу, щось лихе трапилося… Так?

— Угу. Тільки я не можу розповісти, — зітхнув Інтар.

Ельфійка не стала випитувати. Відверто кажучи, їй було б страшно довідатися, що з хлопчиськом, до якого вона так прихильна, скоїлося лихо, і вона, Теллі, не зможе нічому зарадити. Дівчина боялася таких лих і була рада хоча б не знати про них, не бачити й не чути, раз уже нічого вдіяти не можна.

Тим часом Інтар зважився. Найближчого храмового дня зібрав усі свої гроші, зав'язав у полотняний вузлик і взяв із собою. Дочекався кінця служби, перечекав юрбу, підійшов до Світлого Халира. Той співчутливо посміхнувся йому, однак похитав головою:

— Пробач, я шукав, тільки поки що нічого не зміг знайти для тебе.

— Шкода… але, Світлий, я не тільки за цим… Я ще попросити хотів… — хлопчик м’яв у руках вузлик. — Ти міг би зберегти в себе мої гроші, бо в трактирі я за них боюся!

— Гроші? — насупився жрець. — Ті самі, які ти?..

— Так, так, я знаю… Гріх, неподобство й таке інше… Я знаю, тільки я ж не можу інакше, ну ніяк! Будь ласка! — благав хлопець.

— Але Інтаре… — жрець вагався. — Ти обкрадатимеш людей, а я, виходить, зберігатиму крадене?

— Таж я не маю іншої ради! Хариз лихий, він про все дізнався та забирає в мене дві третини… А так навіть вийде, що я менше людей… це… обкрадатиму… тому що швидше зберу п'ять десятків і поїду звідси!

Халир ще сумнівався. Інтар вчепився йому в руку:

— Прошу тебе, Світлий! Мені більше нема куди подітися! — вигукнув він, уже зі слізьми в голосі. Я… я… я на лікарню з кожних десяти золотих по золотому віддаватиму! Тільки допоможи!

Халир помовчав трохи. Інтар стояв поруч, не відпускаючи руки жерця, дивився на нього собачим поглядом.

— Добре, дитино, — зітхнув жрець. — Ти заблукав, і мій обов’язок простягти тобі руку. Я згоден допомогти тобі, тільки не забувай про свою обіцянку: по золотому з кожних десяти на лікарню для бідняків.

Інтар з готовністю закивав.

Жрець погладив його по волоссі:

— У тебе добре серце, хоч ти й навчений поганого. Але алмаз і в гною залишається алмазом.

Інтар почервонів від ніяковості й гордості: йому ніхто ніколи ще не казав таких слів. Він простяг Халирові вузлик.

— Ось… Тут десять золотих…

— Добре, Я сховаю їх у надійному місці, й ти в будь-який день зможеш узяти їх або докласти ще грошей.

— Дякую, Світлий! — хлопчиськова подяка була справді щирою, йому не хотілося відразу йти від цієї доброї людини й він попросив: — Світлий, а може, в тебе буде зараз трохи часу, щоб розповісти мені більше про Небо?