Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Хариз відрахував йому двадцять ударів. На третьому Інтар закусив зубами подушку, щоб не кричати, на четвертому щосили вчепився пальцями в матрац. Він втиснувся в ліжко всім тілом, замружився й тільки придушено стогнав, коли був зовсім уже несила терпіти.

Трактирник скінчив і зіштовхнув хлопчиська із ліжка.

— Усе. Одягайся і йди геть. Робота чекає.

Інтар підвівся. Він увесь змок. Сідниці палали. Тремтячими руками хлопець підібрав і натягнув штани, сорочку, чоботи, взяв куртку. Побрів до дверей.

— Стій, — гукнув Хариз. Інтар здригнувся, озираючись.

— Тримай! — трактирник кинув щось маленьке, блискуче. Хлопчик спіймав. Це виявився золотий.

— Я ж винен тобі за два місяці, — посміхнувся Хариз, — і не хочу, щоб про мене балакали, як про такого, хто не віддає боргів.

«А щоб ти провалився!» — подумав Інтар.

Сидіти як слід Інтар не міг чотири дні. На щастя, відшмагали його не до крові, але шкіра почервоніла, спухла, й було дуже боляче. Хлопчик усю першу ніч після покарання прикладав до постраждалого місця мокрі ганчірки й забороняв Жучкові вилизувати його.

Вранці дівчата здивовано косували на Інтара, який із натугою, морщачись, ходив, сідав і вставав, але він нічого не сказав їм, а вони цікавитися не стали. Тільки Теллі підійшла з запитанням, чи не болить що, однак Інтар правди не відкрив, а збрехав, буцімто зсадив стегно. Ельфійка запропонувала промити забите місце ромашкою, Інтар подякував і попросив її зробити відвар, запевнив, що промиє сам. Так і робив, замикаючи двері на клямку. Йому зовсім не хотілося, щоб Теллі дізналася правду.

Тепер Інтар повною мірою усвідомлював, що трактирник підчепив його на гачок.

— Я здорово влип, — зізнавався Жучкові. — Доведеться робити все, як він велить. Інакше, боюся, нам обом непереливки буде.

Цуцик ліз лизатися, погано розуміючи, яке лихо сталocя.

Хариз тепер часто посилав Інтара самого то на базар, то по свічки чи тютюн у крамницю, то ще куди… Хлопчик чудово розумів, для чого хазяїн це робить, і намагався виправдовувати його очікування: не рідше як раз на тиждень він приносив чергову здобич. І завжди Хариз забирав дві третини. Часом Інтару вдавалось приховати трохи срібняків, іноді навіть золотий. Але це були краплі в морі.

Минув місяць. Зима настала, принесла дощі, похмурі ранки й вогкість вечорами. Теллі з дозволу Хариза пошила для Інтара плащ зі свого старого, а Ірту й Дайру склалися й подарували хлопчиськові шість золотих на нові чоботи: старі стали замалі. Інтар швидко ріс, за ці півроку повищав на голову та зовсім охляв. Дівчата порадилися між собою та перешили йому кілька старих сорочок і штанів, щоб міг носити далі: полотно ж бо ще добротне, міцне!

Інтару зовсім не подобалася тутешня зима. Зовсім інакше в столиці — хай і вп'ятеро холодніше, зате небо світле, блакитне, морозяне… Повітря свіже. А тут — хмари й хмари, небо сіре, важке, земля теж сіра, липка… Просто жити не хочеться. І навіть холод неправильний: від зимового холоду вдома щипало все тіло, а тут воно немовби розбухало, наповнювалося водою, і хлопчиськові часом здавалося, що ВІН зроблений із прокислого тіста.

— Я увесь мокрий. І ззовні, й ізсередини — вода, вода… — скаржився він Теллі, коли вони вчотирьох вечеряли на кухні. — Ти теж така?

— Ні, я ж народилася в Кхаабрі. А в тебе це з незвички. Зате наша зима удвічі коротша за вашу, — втішала його Теллі. — У вас іще холод і калюжі від розталого снігу, а в нас уже зеленіє трава, розпускаються прекрасні квіти: червоні, сині, жовті… Птахи співають…

Ірту пирхнула:

— Де ж ти квіти знайшла в нас у порту?

— Тут їх нема, — погодилася ельфійка, — але ж десь вони ростуть. За містом, у садах…

— Смішна ти, — сказала Ірту, — чи ж обходять нас квіти, які ростуть казна-де?

— Але ж дуже добре, що вони там є, і прокидаються щовесни, — посміхнулася Теллі.

Дайру знизала плечима:

— Дивовижні ви, ельфи.

Інтар кивнув: і справді… Якісь там квіти… Йому було зовсім не до квітів, навіть найпрекрасніших — хлопчик уже днів із двадцять ламав голову над тим, де б влаштувати схованку для своїх грошей.

За час, що минув після шмагання, він приніс сімнадцять золотих — і з них отримав лише п'ять і три срібняки: Хариз не морочив собі голову точними підрахунками. Приховати вдалося без дещиці три золоті. Та ще той золотий: плата за два місяці… Менше десяти!

А ось якби він міг приховувати частину грошей не в трактирі!..

Якби Інтар був у рідному місті, швидко знайшов би схованку. Але в лабіринті кхаабрських вулиць хлопчик ще й досі плутався часом, не кажучи вже про те, щоб знайти надійне місце, куди точно ніхто не встромить свого носа.