Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Виходить, усі гроші за стіною? — посміхнувся Інтар.

— Та ні, звісно. Он і в наших кварталах не бідні люди живуть. А в тих, хто гроші не золотом, а перлами рахує, садиби в Західному Кхаабрі, — там і зелено, й ставки рукотворні, й гарна морська затока…

Інтар кивав. Ось куди треба буде поткнутися, щойно весна настане. За один день справи не зробиш, придивитися доведеться. Ну, нічого, як-небудь три-чотири ночі переб'ється на вулиці. Пані Ерайші відкриватися він не збирався — вона допомогла бездомному хлопчиськові, але вже злодія точно переховувати не стала б. А якби він приніс у її дім гроші, а вона випадково їх знайшла… Інтар не знав, чим би це скінчилося, але й перевіряти не збирався. Випадку з Харизом йому вистачило.

Тож краще він навесні розпрощається з доброю пані.

Зробити ж схованку де-небудь у Місті Примар, а жити в пані Ерайші, поки не збере потрібну суму, хлопчик теж не хотів — примари примарами, а все-таки краще він грошики ночами сам стерегтиме від живих людей. Так спокійніше. Та й коти Інтарові, зізнатися, вже остогидли, й Жучкові набридло майже постійно сидіти замкненому в темній повітці. Навесні треба було йти геть.

Весна настала несподівано. Вона наступила на хребет дощовій зимі, разом зломила його. Сонце тріумфально засяяло одного ранку й більше вдень не зникало. Замість важких хмар наввипередки з теплим вітром ганялися одне за одним пухнасті, мов кошенята, хмаринки. Калюжі підсохли за кілька днів, і широколисті кущі обсипало величезними червоними та жовтогарячими квітами. Світ став теплим і радісним, тож Інтар почувався в ньому вже доволі затишно.

— Мені час іти, пані Ерайше, — сказав він якогось ранку за сніданням. — Красно дякую за турботу, тільки я не можу назовсім тут залишатися.

Жінка кивнула.

— Я б залишила тебе, якби не твій пес. Але, думаю, ти не зможеш розлучитися з ним, так само як і я з жодною із моїх кішок.

— Так і є, — кивнув Інтар, — тож я пішов збиратися.

Жінка його не затримувала. Вона звикла до хлопчика, однак ніяка дитина не могла посісти в її серці місця, відведеного котам. Тому розлучилася вона з Інтаром без сліз, дала йому в дорогу баклагу з водою, їжі днів на два та три золоті міддю. Хлопчик щиро подякував. Але ось хто справді радів, що вони йдуть, то це Жучок. Цілу зиму він прожив у повітці, в будинку з мерзенним котячим запахом, гуляв тільки на мотузці й навіть жодного разу не зміг загнати на дах хоча б одного кота! І наче цього мало — від його хазяїна й друга теж пахло кішками, на одязі часто виявлялася котяча шерсть! Цуцика це страшенно обурювало. І ось нарешті він знову вільно біг поруч із Інтаром, і вони йшли усе далі й далі від Будинку Котів. А ще була весна. Жучок кружляв по бруківці, підскакував і голосно гавкав від надміру почуттів.

Інтар ішов до Міста Примар. Він розраховував, що дістанеться туди до вечора, підшукає місце для нічлігу та схованки. А вранці подасться в Західний Кхаабр.

Хлопчик проминув кілька ремісницьких і торговельних кварталів, і що ближче він підходив до Міста Примар, то менше ставало відчинених крамниць, житлових будинків і людей на вулицях. Ті, що були найближче до порожніх, напівзруйнованих споруд, виявилися незаселеними. Інтар заглянув у зо два незамкнені, давно покинуті будинки, яких не зачепила давня різанина, та виявив там ганчірки й ковдри, старий посуд, попіл у вогнищах. Видно, тут проводили ночі кхаабрські волоцюги, а отже, ці місця хлопчикові не підходили. Він рушив далі й незабаром йому здалося, що він перетнув невидиму межу, за якою на нього налягла тиша. Навіть Жучок принишк і біг біля ноги, раз у раз піднімаючи вуха та нахиляючи голову на бік. Ворушив носом, принюхувався…

Навколо були тільки будинки з пробитими дахами, проламаними й потрісканими глиняними стінами, порожніми отворами вікон і дверей… Інтар зіщулився.

— Невесело тут… — пробурмотів він і сам злякався свого голосу.

Він озирнувся. Гамір великого міста не долинав сюди, й самого живого Кхаабра не було видно. Інтар уперше не на жарт замислився про те, що тут насправді можуть виявитися примари.

— Жучку, а ти як гадаєш? — скосив око на пса. — Тут можуть бути… душі померлих?

Інтар багато чув про те, що від примар і собаки, й коні сахаються, втікають, скиглять, копитами б'ють… Ну, Жучок поки нікуди сахатися не збирався, тільки зовсім притих і навіть хвоста підібгав.

— Страшно? — запитав Інтар.

Цуцик пирхнув і труснув головою. Сів і почухався.

— Так, — і хлопчик із полегшенням засміявся. — Я теж думаю, що чухатися нам із тобою на них… Ось як ти вважаєш, у примар бувають блохи? Чи це примари бліх…