Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Хлопчак сердито зітхнув: Едрин, хоч і мимоволі (або навмисно — подумалося йому раптом), вколов у найболючіше місце.

— А кому я потрібен? — буркнув Інтар, відставляючи миску. — Я син повії. Нє, мамка в мене найкраща, тільки гільдії хоч ремісників, хоч торговців своїх беруть… Синів, дочок, племінників там різних. Хто чужого прийме?

— Мало там що, буває й таке, — протяг Едрин.

— Ага, буває, що й кобила літає, тільки не мені таке щастя. Мені ще поталанило, що не дівчиськом народився. Або не красунчиком якимсь.

Едрин співчутливо кивнув.

— Але ти спритний, недурний, завзятий…

— Упертий, — пирхнув Інтар. І згадав дещо: — Шановний Сороте, я запитати хотів… Чому ж ти так далеко від своїх друзів живеш?

— А, ось ти про що, — сліпий сумно посміхнувся. — Бачиш, хлопчику, коли мені випалили очі, було дуже зле. І залишатися там, де жив раніше, я не міг. Усі там знали, що зі мною зробили. Я ще стерпів би, що в мене тицяють пальцями, але я не хотів, аби кепську славу заслужили мої друзі. Тому й попросив їх підшукати мені нове місце для житла, якнайдалі від колишнього. І вибрали ми порт, адже тут найбільше чужинців і цікавитися моїм минулим ніхто б не став. Тут я міг часом дати притулок другові, який того потребує. Або зберегти деякі речі Гільдії, що їх потрібно було зберегти.

А ще іноді я брав учнів з дітей Гільдії… Щоправда, останні років із вісім були вже інші вчителі, але, можливо, я ще колись візьмуся до цієї справи.

І знаєш, хлопчику, простіше за все сховатися в найгамірнішому, найбільш людному місці. У тиші ти завжди на очах.

Начебто Сорот сказав небагато, але на язик хлопчиськові відразу ж підхопилося й закрутилася там безліч запитань: чому все-таки Сороту випалили очі? Що він накоїв такого? Чого особливого, крім гончарної справи, міг вчити хлопців старий сліпець?

Однак запитати про все це Інтар не насмілився, тому тільки кивнув.

— А, зрозуміло…

Він боявся, що Сорот помітить його цікавість і що старому це може не сподобатися, а тоді вже він, Інтар, ніколи не довідається всієї правди.

Тому він глянув у вікно й буцімто спохопився:

— Ой, мені вже час бігти, я ж мамці обіцяв, що недовго…

Насправді йти страшенно не хотілося, однак, по-перше, Сорот навряд чи став би зараз говорити відверто, а по-друге, засмучувати мамку непослухом так скоро після всього, що сталося, було б уже занадто — це хлопчисько розумів.

Він почав збирати зі столу порожній посуд.

— Добре, до зустрічі, — не затримував його Едрин. — До речі, ось, тримай, — він дістав два срібняки й простяг хлопчиськові. — Це ті гроші, що ти залишив для Сорота.

— Вони тоді придалися мені, інакше б я вмер із голоду, — промовив сліпий.

Інтарові раптом стало так кривдно… Рот, горлянку й живіт ізсередини обпекло червоним перцем.

Він залишив посуд і пильно поглянув на Едрина.

— Я чогось не зрозумів. Хіба шановний Сорот не витратив ті два срібняки? Що ж ти мені віддаєш зараз?

— Борг… — трохи розгубився молодик.

— А я не в борг давав! — Інтар швидко склав тарілки й горщички на полотно. — Я дарував! І взагалі… Не знаю нічого не про які срібняки, це, напевно, в кімнаті завалялися, — він швидко стягнув полотно у вузол, схопив його й кинувся до дверей.

— Стривай! — гукнув Едрин.

Інтар зупинився. Озирнувся.

— Що?

Едрин мовчки дивився на нього з подивом і якоюсь начебто аж гордістю.

— Приходь завтра, хлопчику, — попросив Сорот.

Інтар кивнув:

— Я постараюся. Видужуй, шановний!

І збіг донизу сходами.

Едрин зачинив за ним двері. Повернувся й сів у Сорота в ногах.

— Ось так… Не взяв грошей, — розвів руками.

Сорот посміхнувся:

— Він молодець. Я хочу взяти його в учні, Едрине. Якщо складеться.

Той кивнув.

— Якщо він сам захоче, як на мене, буде добре. Шкода, Раф зник, теж був гарний хлопчисько… Одна справа, якщо сам утік — а якщо не сам?.. Добре ще, Інтар сполохав нас, інакше б ми були впевнені, що Раф гроші тобі доніс і в учнях у тебе залишився, як і домовлялися.

Сорот і собі розвів руками.

— Після скількох років я знову вирішив до навчання взятися. І найперший учень пропав без вісти…

Едрин закусив губу:

— Ми його шукаємо, але боюся, надія слабенька… І ще — Айхама треба переконати, як на мене, що варто поговорити з тим хлопчиком, Ренні, про викрадачів людей. Я не збираюся все ось так залишати!

— Ти хочеш умовити Гільдію взятися до цієї справи?

— Так! Ми ж можемо! А мати можливість щось зробити й не скористатися нагодою… це мерзотно. Рік і два місяці тому зникла п'ятирічна дівчинка з нашої вулиці. П'ять місяців тому — семирічний хлопчик, син мого друга. Тепер Раф — мені дедалі більше здається, що це не випадково… І ось цей Ренні… Дітей крадуть! Наших дітей! Я не залишу цього так, Сороте!