Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Хлопчиськові залишалося тільки погодитись.

Швидкі кроки чоловіків уже давно затихли на сходах, коли Інтар нарешті знову наважився поворухнутися. Пересунув ногу, завив подумки, закусив губу, постояв, відпочив і ступнув знову.

Лучок і другий кінь здивовано косували на хлопчиська, який обходив їх по колу, стогнав і корчив жахливі гримаси.

— Ну, чого зирите? — пробурчав Інтар. — Вам добре, ви, того… з дитинства… скачете… А я сьогодні вперше в житті…

Десь із п'ятого кола хлопчик зрозумів, що, попри біль, ходити може. Спробував підстрибнути й заволав уже вголос… Ні, стрибати й бігати поки не варто було.

На сьомому колі з будинку вийшов Едрин.

— Малий, де тут лікар? Хоч якийсь?

Інтар здригнувся:

— Що з Соротом?

— Погано йому. То де?

— Я можу побі… уй-й!.. — про себе разом нагадали ноги й спина. — Ні, не можу… Ген у ту вулицю, потім праворуч, перший поворот, ще раз праворуч і прямо, там це…

— Спасибі! Я піду. А ти поквапся нагору, треба, щоб із Соротом хоч хтось був, Айхам по їжу піде, — Едрин озирнувся, підкликав хлопчиська років тринадцяти, що видивлявся на нього: — Малий, іди, за конем наглянь, отримаєш срібняка.

Очі в хлопчика радісно блиснули, погодився він одразу.

Звільнений від цього обов'язку Інтар потупав нагору, намагаючись іти так швидко, як тільки міг.

У кімнаті було тепло, Айхам із Едрином затопили грубку. Інтар побачив Айхама, що схилився над Соротом: той кутав сліпого у свою куртку. Хлопчисько застиг: йому здалося, що…

— Він… він…

Айхам повернув голову:

— Він живий… Тільки зомлів. Він занедужав — мабуть, від голоду й холоду. Він заслаб і, напевно, не міг уже сам розвести вогонь. Едрин поїхав по лікаря?

— Так…

— Добре. Потрібні міцне вино та їжа… Де це можна купити?

Інтар розповів.

— Я піду, — сказав Айхам, — а ти залишайся з ним.

Хлопчик послухався.

Йому не раз уже доводилося бувати в цій кімнаті, але щойно Айхам пішов, на Інтара незрозуміло звідки разом із тишею наліг острах.

Камін зловісно посміхався, роззявляючи беззубу чорну пащеку. Стілець загрозливо застиг у кутку. Ліжко, на якому лежав Сорот… Він був зовсім блідий, просто білий, обличчя змарніле, руки витягнуті вздовж тіла… Хлопчик підійшов подивитися, чи дихає старий, і охнув: здалося, що ні.

— Ох, ти ж… — зашепотів хлопчисько: хотілося чути хоча б щось, хай і власний голос. — А раптом він уже… помер… От як Айхам пішов… Ох…

Чітко уявилося, як Сорот піднімає голову, сідає на ліжку й повільно йде просто на Інтара, простягаючи до нього холодні руки…

«Ти не виконав обіцянки. Ти обдурив…»

— Ні!.. — скрикнув хлопчик уголос. — Ні, я старався, правда!

Сорот глухо застогнав. Інтара пересмикнуло, він рвонувся з кімнати… Завмер на порозі, намагаючись угамувати шалене калатання серця.

— Він живий… живий… живий же…

Страх відповз у куточок і згорнувся там клубком. Інтар, хоч як намагався, не міг його не помічати.

— Мамо… ненько… — зашепотів хлопчик, осідаючи на підлогу біля стіни.

Але як про мамку подумав, ще гірше стало. Вона ж чекала, плакала, напевно, може, вирішила, що сина украли все-таки, або коні затоптали, або втонув…

Горло здавило. По щоках потекли сльози. Гарячі, обпектися можна.

— Ма-амо… Я не… не хотів тебе кидати… мамо… не хотів…

Інтар уже ревів уголос, коли почулися кроки й голос Едрина.

— Сюди ось…

Інтар підхопився:

— Едрине!

— Тихо, не кричи, тут я! — молодик увійшов, а за ним — невисокий на зріст білявий чоловік уже в літах, із сумкою через плече. Лікар.

Інтар полегшено зітхнув і знову осів на підлогу.

Лікар оглянув Сорота й досить швидко з’ясував, у чому річ.

— Ця людина, видно, під дощ потрапила, може, продув різкий вітер, а ще він ослаб від голоду й холоду, тому занедужав. У нього гарячка. У мене є трави, які допоможуть йому, але дещо доведеться принести з мого будинку.

— Я піду, — підхопився Едрин. Запитав, куди йти, що взяти, кинув Інтару: — Будь тут, допомагай лікареві, — і вийшов.

Хлопчик кивнув. З появою людей усі страхи зникли. Всі, крім одного, справжнього — страху за життя, котре може от-от обірватися.

Лікар, дістаючи й розкладаючи трави, попросив Інтара піти по воду.

Той підхопився.

— Ага, я швидко!

— От і добре, — лікар глянув на заплакане хлопчикове обличчя й додав: — Не бійся, малий, усе буде гаразд із твоїм дідом.

Інтар вдячно зітхнув і пошкандибав по воду. Капосний біль таки не бажав забиратися з його тіла, однак дозволив притягти цебро й наповнити казан.