Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Пра-а-авду…

— Ну добре, — Івина погладила сина по голові. — Сорот, кажеш, житиме?

— Ага.

— Добре. Він людина непогана. А ти, Інтаре… У тебе, звісно, шило в сідниці засіло глибоко й колеться, а голова порожня… І що з тебе вийде, не знаю, але… Якби я була десятирічним паливодою, може, так само побігла б…

Інтар широко посміхнувся.

— Ма-ам…

— Га?

— Я так і знав!

— От опудало нахабне! — Івина вліпила синові потиличника, від якого він цього разу навіть ухилятися не став.

Наступні два дні Івина нікуди сина не відпускала, постійно тримала при собі та на очах. Хлопчиськові дуже хотілося побігти подивитись, як там Сорот, але, по-перше, мати була непохитна: «Ти ж сказав, що його друзі сюди прийдуть і тобі все розкажуть!», а по-друге, Інтар ще й досі все-таки не міг бігати. Біль, який залишився від здійсненої мрії, вчепився міцно й відпускати по-справжньому почав лише на третій день. А трохи за полудень четвертого дня, у «порожній» час до трактиру прийшов Едрин.

Інтар, який потупав обслуговувати чергового відвідувача, страшенно зрадів, коли побачив, хто це. Поставив тацю з замовленими бульбою і рибою та втупився в обличчя молодика.

Той здавався спокійним і задоволеним. Радісно посміхнувся Інтару:

— А, уже на бойовому посту! Як твої ноги, спина й те, що між ними?

— Нормально! А як Сорот?

— Усе добре, малий. Він уже одужує.

Інтар навіть підстрибнув на радощах:

— А перевідати його можна?

— А тебе відпустять?

— Я мамці вже все розповів! Вона зрозуміла… Вона пустить, побачиш. Я її вмовлю!

— Ну, якщо так, тоді приходь у будь-який час. Айхам уже повернувся додому, а я залишатимуся з Соротом, поки не одужає.

Інтар закивав:

— Я прийду! Мені б ще знати, як там Ренні…

— Дізнаєшся, я впевнений, він тебе не забуде. І ми про тебе не забудемо. Інтаре, і Сорот, і я теж хочемо докладно почути про те, як ти до Айхама добирався. Розповіси?

— Чого б і ні? Тільки не тут. Ось я прийду, тоді… Я постараюся швидше вибратися, думаю, вже завтра. Тільки не ввечері — увечері людей повно… А от удень, як сьогодні…

— Домовилися, — погодився Едрин. — Заразом принесеш нам обід, я замовлю.

— Так я скажу мамці…

Івина відлучитися синові дозволила.

— Але якщо ти знову втечеш куди-небудь… — почала з серцем.

— Тоді можеш мені всі вуха обдерти, коли повернуся! — палко вигукнув хлопчик. — Я навмисно їх довші відрощу!

Інтар так квапився з обідом до Сорота, що спіткнувся на сходах і мало не перебив усі горщики та миски. Але пощастило: спіймав усе-таки вузол при самій підлозі.

На галас (Інтар не змовчав, падаючи) вийшов Едрин. Відібрав у хлопчика їжу, і вони ввійшли до кімнати старого.

Сорот уже сидів на ліжку й вигляд мав набагато жвавіший, ніж тоді, коли Інтар бачив його востаннє.

— Здрастуй, шановний! — радісно вигукнув Інтар.

— Підійди сюди, хлопчику, — покликав сліпий. Коли Інтар підійшов, Сорот уважно обмацав його плечі та обличчя.

— Ти мене врятував, Інтаре. Дякую тобі.

Хлопчисько спаленів.

— Та я ж не за те!

— Я знаю. Ти сідай…

Едрин розв'язав вузол, дістав горщики з їжею.

— Малий, ти ж на трьох обід приніс, як замовляли? Поїси з нами?

— Ага, — Інтар присів на постіль до Сорота. Той погладив його по руці.

— Ти розповіси нам, як тобі вдалося знайти Гончарну вулицю? Розповіси про все?

— Таж нема чого приховувати, — кивнув хлопчак.

Після Сорота він отримав із рук Едрина свою миску супу, миттю випив його, і жуючи бульбу, цього разу з м'ясом, удруге вже виклав усе, як було.

Едрин особливо зацікавився історією Ренні, кілька разів перепитував Інтара, уточнював. Нарешті хлопчик уже не міг пригадати нічого нового.

— Та сам Ренні тобі розповість набагато краще, — додав він.

Едрин погодився з Інтаром і дав малому змогу продовжувати.

Інтар дійшов до кінця — до собак і кам'яних огорож.

— Я такі паркани й двори на багатьох вулицях бачив, — пригадав він, — пси скрізь сидять.

— Таке часом необхідно, — пробурмотів Едрин, — але те, що тебе в першому й другому будинках вигнали, не вислухавши навіть, — кепсько. Пробач, Інтаре.

Хлопчисько здивовано витріщився на молодика.

— Та гаразд, мало там що трапляється. Налякані всі — що я, не розумію? Ми самі дурні, попхалися вночі.

Едрин похитав головою:

— І все-таки я поговорю з Айхамом.

— Він голова Гільдії Гончарів, так? — запитав хлопчик.

Едрин посміхнувся:

— Авжеж… Інтаре, а ти ось не дитина вже… Ти що, так усе життя й збираєшся в трактирі столи витирати й помиї виносити?