Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Не кричи, — попросив старий, — я розумію. Ти — не залишиш.

Едрин трохи охолов:

— Чи ж тобі чи не знати, наставнику? Якби ти мене не викупив тоді — мені таки нічого доброго не світило б. Ти мене пожалів — а мені шкода їх усіх. Не хочу, щоб нашій дрібноті було так само зле, як мені тринадцять років тому.

— Едрине, мені теж їх шкода. Ти маєш рацію: якщо у нас є ці відомості, Гільдію треба вмовити з’ясувати все щодо пана Наоба та його підручних. Хоча, зрозуміло, є й інші, хто покриває їх і допомагає їм… До них нам не добратися, вони надійно прикриваються грішми, законами, владою… Але якщо не знаходиш блошиного розсадника, ще не означає, що не треба вбити блоху, котра кусає тебе. Хочеш — поїдь до Айхама завтра.

— А ти, наставнику?

— Я не пропаду.

Інтар випросив у матері дозвіл відвідувати Сорота кожного полудня, поки той не видужає. Прибіг наступного дня і з подивом побачив, що Едрин збирається в дорогу.

— Ти їдеш?

— Так, є деякі термінові справи. Але я невдовзі повернуся. Я залишаю Сороту гроші, їжі я закупив днів на десять.

— І цього цілком вистачить, — сказав Сорот. — Потім я вже встану, зможу сам про себе подбати. А від тебе, Едрине, чекаю звісток.

— Будуть, — кивнув молодик. — Інтаре, я тобі від Ренні звісточку привезу. Ми його не виженемо на вулицю, не хвилюйся. До справи прилаштуємо, ніхто його більше не скривдить.

— От здорово! — зрадів хлопчисько.

Він провів Едрина вниз, а потім повернувся до Сорота. Сліпий попросив його причинити двері й сісти ближче.

— Дякую, що приходиш до мене. Я не думав, що знайду таке співчуття в чужому хлопчикові.

Інтар раптом засміявся.

— Дивно як виходить. Ось ти, шановний, кажеш — «чужий», а в мене так думати вже не виходить.

— Так, — посміхнувся старий, — тут ти правий, та й я тепер дивлюся на тебе, як на родича. Жаль зближує, а вже якщо пережив заради когось страх і біль, таку людину або зненавидиш усією душею, або полюбиш не менш щиро. А ми з тобою ще й дуже схожі за вдачею і долею.

— Долею? — хлопчик не зрозумів. — Як це?

— Ми обидва наполовину жителі півдня, обидва не знаємо своїх батьків, — почав перераховувати старий.

— А ти теж виріс у трактирі, шановний Сороте? — перебив зацікавлений Інтар.

— Ні, у Храмі.

— Що? — хлопчик отетерів. — Це як?

— О, — сліпий засміявся, — це було так давно… Але, мабуть, тобі варто знати. Це був зовсім не столичний храм — так, скромне місце поклоніння Небу в далекій звідси Східній Провінції нашої великої Імперії. Зараз його вже немає… Служителі розповідали, що мене залишили на порозі, коли мені було півтора року. І виростив мене Старший служитель, сам, особисто. Ну, кашею він мене з ложки не годував і пелюшок не міняв, зате проповіді читав… На все життя вистачить! Про смиренність, про обов’язок, про служіння Небу, про пошану до старших, про чесноту, милосердя, доброту, терпіння… І за подібну турботу я мусів був відчувати до нього найглибшу подяку на віки вічні й бути у всьому слухняним. Тобто так думали він сам та інші служителі. Я вважав інакше, ось тільки мене ніхто не запитував. Потихеньку мене запрягли в роботу — ні, я не надсаджувався, однак мести двори й усі храмові приміщення, стирати пилюку з вівтаря та з символів Неба було досить нудно. Тільки одна справа мене забавляла: я мав був щоразу під час Служіння обдаровувати парафіян «небесними пахощами».

Інтар пирхнув:

— Як же таке робилося?

— О, — старий покивав спогадам, що спливли з глибини, — оце й було найвеселіше. Хлопчику, ти коли-небудь бував у храмі?

— Е-е-е… Нєа!

— Тоді ти не бачив… Розумієш, усі храми, великі й малі, багаті й убогі, збудовані за одним зразком. Десь це величезні будівлі зі світлого мармуру, десь дерев'яні, досить непоказні будиночки, але вони однакові ось у чому: стеля храму зсередини розмальована під небо, а між стелею й опуклим дахом залишається певний простір. Щось на кшталт горища. Туди можна вилізти приставною драбиною — обов'язково є дверцята… На таких горищах найчастіше зберігають частину храмового майна. Отож, зранку кожного Храмового дня я вже сидів на цьому горищі, де залишався протягом усього Служіння. Між дошками провертіли для мене вузьку щілинку. А з собою я притягав шкіряний міх, наповнений ароматною водою. Такою знатні пані оббризкують себе, щоб приємно пахнути: квітами наприклад. Тільки наш «храмовий» запах був на інші зовсім не схожий: над його складанням довго трудився якийсь знахар, якому щедро заплатили за мовчання.