Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

А потім майже відразу з'явився й Айхам із їжею. Незабаром у кімнаті стало тепло, у окропі забулькали потовчені на порошок трави, а Едрин повернувся з усім необхідним і заходився патрати птицю для м'ясного відвару.

Інтар допомагав, чим міг і як умів: підтримував вогонь, помішував вариво, притягав і подавав різні речі… Потім забився в куточок і дивився, як приходив до тями Сорот, як його напували травами, відваром. Старий знову заснув, а лікар сказав, що тепер небезпеки для його життя нема.

Лікар залишив потрібне зілля, пояснив, як далі доглядати старого, отримав від Айхама щедру платню та пішов.

Едрин глянув на Інтара.

— Давай-но я відведу тебе додому, малий. Мати ж бо твоя не знає, куди ти подівся?

— Ні…

— Тим більше. Ходімо?

— А як же?..

— Не тривожся. Сорот сам не залишиться, а як стане йому краще, ти довідаєшся. І за приятеля свого не турбуйся, в моєму домі його не скривдять.

— Добре… — хлопчисько надто стомився, щоб сперечатися, а до мамки, відверто кажучи, хотілося дуже. Щоб відлупцювала, а потім обійняла й по волоссю погладила.

— Ходімо тоді, — сказав він Едрину. — Тут недалеко.

Едрин довів Інтара до самого трактиру, а потім хлопчик рішуче визволив свою долоню з його руки:

— Годі, далі я сам… Бо там мамка якщо вирішить, що це ти мене зманив…

— Зрозуміло, — гмикнув Едрин, — живим я звідси не вийду. Ну, малий, щасти тобі! До зустрічі!

— Ага…

У трактир Інтар увійшов через задні двері, що вели відразу на кухню. Була середина дня, а значить — відвідувачів не дуже багато, й мамка або на кухні, або незабаром туди прийде.

Але чекати матері хлопчиськові не довелося: коли він увійшов, обережно, майже без рипіння причиняючи за собою двері, Івина мила овочі.

Інтар постояв трохи, спостерігаючи, як зі звичною спритністю рухаються її руки, глибоко зітхнув і покликав:

— Ма!

Івина рвучко озирнулася. На її поблідлому й змарнілому за ці дні обличчі відбилися подив і навіть страх, потім вона охнула й кинулася до сина. Міцно обійняла однією рукою, а другою вліпила хлопчиськові кілька важких ляпанців:

— Ах ти, паршивцю! Повернувся, живий, горенько моє! Та де ж тебе носило, нестерпний хлопчиську?! Я думала, тебе й на світі вже нема! Інтаре, Інтаре, безсовісне ти дитя! Де ж ти блукав?!

— Ма-а-ам… Я… Ти пробач, мамо… — видихнув хлопчак, і справді почуваючи себе зараз найостаннішою тварюкою. — Я не хотів… Тобто… Я б тобі сказав… так ти б мене тоді не пустила, а він би помер…

— Хто?

— Старий Сорот.

— А він тут до чого?

— Зараз усе розповім… Мамо, ти зачекай… Тільки не бий… або бий, але не гнівайся… Стільки всього трапилося! Спочатку я довідався, що друзі, які повинні були Сороту гроші принести, нe прийшли. І мені шкода його стало, розумієш? Ма, у мене ти є, а в тебе — я, а в нього поруч нікого… Я зголосився піти до цих друзів і сказати, що йому допомога потрібна… Я сам схотів, слово честі!

Івина уважно глянула синові в обличчя. Потім відвела його до великої скрині, де зберігалося всіляке запасне кухонне начиння, посадила хлопчиська на скриню й сама сіла поряд.

— А тепер розповідай. І не здумай щось приховати. Розповідай — часу вистачить.

Інтар чесно виклав усе. Зупинився лише двічі — щоб випити молока та щоб пояснити трактирникові, котрий нагодився в кухню, що він таки повернувся, а не здох у канаві й ніякі демони його в пекло не потягли. Орам тільки гмикнув: «Не таланить мені». Але розмові матері з сином заважати все-таки не став.

Коли Івина вислухала все до кінця, довго сиділа замислена, Інтар аж налякався. Потягнув її за рукав.

— Ма-ам… Ти гніваєшся?

— Ні… — похитала вона головою. — Я все думаю… Ти пожалів Сорота… Це не так уже й погано…

Хлопчисько перебив готові зірватися гіркі слова:

— Мамо, я знаю, чого ти зараз скажеш: чого я тебе не пожалів? Ну, я чесно… просто… Ну, не думав я… Сам не знаю, як так вийшло. Я потім думав. Правда! Мені тебе дуже шкода було! Якби я був маг, я б тобі птаха надіслав, чарівного, він би тобі сказав, що я живий… і скоро прийду. Я правда-правда дуже жалів тебе, мамо! Але… ти ж не помирала… А Сорот — так. І мамо, не треба казати, що ти через мене теж ледь не померла… Я знаю! Я тепер знаю, а тоді не думав! Я, може, ще часто буду не думати, але всередині у себе я завжди знаю, що я тобі потрібен! Я тебе люблю, мамо!

Розчулена Івина обійняла сина.

— Ти, малий паршивцю… Боїшся, що насварю, замкну? Чи правду кажеш?

Він увіткнувся носом їй у груди.