Сергій Недоруб: Пісочний Годинник

Розділ 18.

Екзо

Декілька хвилин потому сталкери залишили табір вчених, попрощавшись з Болотяним Доктором. Тіла мертвих військових лежали
на тому ж місці — в найближчому майбутньому про них повинні були поклопотатися або хижаки Зони, або інший військовий загін.
На останнє було надії дуже мало, тому країну, якій служили загиблі, незабаром повинна була чекати церемонія поховання порожніх
цинкових ящиків. Смерть прийняла до своїх лав нову порцію людських душ в обмін на збереження нікому не потрібних секретів.
Сталкери минули нові пам'ятники Янтару — три осиротілі військові джипи. Лише ненаситним демонам Зони було відомо, в чию
власність вони потраплять тепер. Узяти машини собі сталкери, зрозуміло, не могли хоча скоротити таким чином шлях до Червоного Лісу було б дуже зручно. Будь-який потенційний армійський патруль, небезпека
зустрічі з яким ніколи не скидається з рахунків, дуже недовго вирішуватиме, як вчинити з нахабами що катаються на військовій машині. Не говорячи вже про природну реакцію пілотів гелікоптерів, що залишилися.
Марк йшов першим. Він не виявляв анінайменших ознак втомленості. Навіть додатковий вантаж, комбінезон ССП-99М, який без
малого важив сім кілограмів, не завдавав сталкеру ніяких незручностей. Частково тому що повністю складався з гнучких деталей, хитромудрим чином упаковувався і був зручно складений в рюкзаку за спиною. Крім того,
відволікатися на такі дрібниці, як втомленість, було б просто безґлуздо коли їхня мета знаходилася всього в декількох годинах часу і кілометрах на північ.
Весь зворотний шлях до Бару був виконаний мовчки. Борланд іноді поглядав на північ, розмірковуючи, яким чином можна знищити димчастий купол, що знаходився десь вдалині. Він прагнув мислити логічно. Марк в ході експедиції відвідав три цільові точки, точніше, дві, але третя виявилася заміщеною. При цьому він не змінював в них
нічого — не перемикав важелів, не натискував ніяких кнопок, та і взагалі нічого до ладу не робив. Єдиний відповідний висновок був простим: Марку лише знадобилося перевірити деякі припущення. Але це не пояснювало найголовнішого
— як конкретно вся ця інформація допоможе сталкеру зняти Заслін, і як саме він це зробить. Від цих роздумів у Борланда починала боліти голова.
Яку користь можуть принести відомості на двох аркушах паперу, яких Марк навіть не читав? Навіть знаючи про Заслін все — що
він зробить, прийшовши на місце? Вимовить чарівне слово? Закидає гранатами? Або прориє підкоп, нарешті?
Борланд і не помітив, як в головоломці пройшов всю Дику Територію, знову нікого не зустрівши, як і вперше. В думках вилаявши
себе за передчасну втрату уваги, він вирішив перестати морочитися щодо того що у будь-якому випадку скоро взнає.
Команда уповільнила рух біля Бару.
— Стволи опустити, але тримати напоготові, — попередив Борланд.
Однак і на цей раз вони нікого не зустріли. Західний блокпост, охороняючий вхід з боку Янтара, знову виявився порожнім.
Не було ніяких ознак недавнього ведення бою за територію, якого було цілком логічно очікувати. Залишалося цьому тільки радіти. Група, не доходячи до укріплень, повернула на північ і швидко пішла по прямій дорозі. Не
пройшло і хвилини, як рідшаючі будови заводу «Росток» закінчилися і незабаром залишилися вдалині.
Ще декілька сотень метрів сталкери пройшли в оточенні сильно змінених лісових масивів. Природа немов демонструвала їм
виставку чорнобильських досягнень. Тут були дерева, зрощені гілками і кронами, переплетені стовбурами гібриди двох і більш видів, з листям всіх барв веселки. За одну лише фотографію експонатів цього божевільного павільйону
на Великій Землі можна було отримати ціле багатство у потрібних людей. Або, що було більш вірогідним, потрапити за ґрати на
термін прямуючий до нескінченності.
Потім парад експонатів місцевої кунсткамери закінчився. Команда дійшла до Мілітарі — горбистої місцевості, що формою рельєфу нагадувала Звалище. Всупереч припущенням Марка, рівень радіації тут був не більшим, а навіть ще нижчим ніж на Звалищі. Але дуже скоро він переконався що це стосувалося лише доріг, коли Борланд повів всіх на найближчий пагорб. Там лічильник Гейгера нагадав про підвищену небезпеку,
і сталкери просто обійшли місце по широкій дузі.
— Чому ми не пішли по дорозі? — запитав Марк.
— Тобі мало знайомств за ці два дні?
— Хіба не сюди, за твоїми словами, пішли «долговці»?
— Я лише припустив, — відповів Борланд, дивлячись на декілька аномалій Електра, що злилися в одне суцільне сховище голодних
блискавок. — Якщо говорити більш точно, то все йде трохи інакше. Ця земля належить клану «Воля».
— Чудово, — сказав Марк. — Це, звичайно, майже одне і те ж. «Долг» і «Воля».
— Рано піднімати паніку. Клани можуть бути в яких завгодно стосунках один з одним, але ж ми не вороги нікому з них.
Тому просто пройдемо до Червоного Лісу трохи іншою дорогою.
З цими словами Борланд зупинився, дивлячись з пагорба вниз. Сталкери побачили маленьке село, що налічувало десятка зодва покинутих
будинків. За вийнятком пари недобудов з голими стінами, всі будинки здавалися обжитими. Проте зловісна тиша розбавлена лише сумним скрипом застарілих парканів, свідчила про те, що будинки, що покосилися, спорожніли назавжди.
— Це село налічує декілька поколінь, — сказав Борланд. — Воно було тут до того, як почали забудовувати Прип’ять і Чорнобиль.
Після першого вибуху сюди повернулися деякі жителі, стали самоселами. Їм пропонували кращі умови, гроші, матеріальну допомогу. Не допомогло. Не придумали ще достатнього доводу, щоб переконати будь-яку людину відмовитися від
своїх коренів.
— Все скінчилося після другого вибуху? — запитав Горіх, не приховуючи туги побачивши спорожніле селище.
— Так, — відповів Борланд і почав спуск вниз. Коли команда послідувала за ним, він продовжив:
— Це не просто купа старих будинків. Це символ людської стійкості, як би вам не здавалося це недоречним. Самосели дали
мудрий приклад сталкерам. Якщо перший вибух вісімдесят шостого не відлякав людей від того, щоб витримувати удари природи то чому нас повинен зігнути другим? Тим більше що перший був набагато страшнішим, а другий лише очистив порівняно невелику
ділянку території в тридцять квадратних кілометрів, на південь від реактора.
Команда ступила на землю що стала пам'ятником селища.
— Тому сталкери взялися за відновлення, — говорив Борланд, обходячи телефонний стовп, що стояв прямо. — І це надало нового
значення їх перебуванню тут, а також чисто людської пошани в очах військових. Кожнен хто займається хоч якимось будівництвом, не пов'язаним з облаштуванням вогняної точки, користується недоторканністю основних
кланів. Саме перші сталкери привели місцевість у відносний порядок — наново прибили ті ж дошки почистили будинки в міру сил. Дуже не вистачає ресурсів. Але люди все одно продовжують працювати. Просто тому що так влаштовані.
Горіх оглянув старий млин без єдиної лопаті.
— Значить, тут все ще живуть? — запитав він.
— Ні, друже... Не живуть... Тут жити неможливо. Дуже важко психологічно жити на місці, де стільки людей померло ні за що і
продовжують вмирати. Навіть удвох або групою селитися тут ніхто не буде — потрібна загальна згода, щоб прив'язати себе до цього села. Торгові відносини підтримувати тут ні
з ким, Заслін зовсім поряд, постійно відбуваються різні зіткнення кланів. Тому ця ділянка і зветься Мілітарі — на схід звідси розташована колишня військова база, що дісталася в спадок «Волі».
Нарешті, тут ніде перечекати викид — тільки в таборі «волівців», але вони приймають лише своїх або за велику ціну.
— Виходить, що сталкери забудовують село, але ніколи не живуть в ньому?
— Вірно. Максимум ночують. Та все ж дуже поважають це село, у якого навіть не збереглося назви. Дуже поважають. Розумієш, про що я?
Горіх зупинився напроти будинку з двосхилим, викладеним побитими залишками черепиці дахом, дивлячись на забиті дошками
двері, зруйновану веранду і двір, який обступав сухий пліт.
— Так, — із сумом відповів він. — Я розумію.
Неочікуваний звук примусив всіх стрепенутися.
— Хто-небудь! — пролунав стогін з будинку. — Допоможіть!
Марк переглянувся зі всією командою.
— Там людина, — сказав він.
Борланд підійшов ближче, до самого входу. Заклик повторився.
Не змовляючись, сталкери почали віддирати дошки. Крик про допомогу в селі, що обезлюдніло, був дуже значущим чинником,
щоб просто пройти повз. Борланд першим зайшов у порожній будинок, озирнувся і заглянув в кімнату.
Перед ним нерухомо лежав сталкер у формі «Долгу» і з відповідною емблемою клану на плечі. Під ним розтікалася калюжа
крові, фарбуючи лежавший поряд пістолет. Борланд похитав головою, нахилився і помацав пульс на шиї.
— Не спізнилися? — схвильовано запитав Марк, ставши поряд.
— Та ніби живий, — відповів Борланд. — Але зовсім поганий. Як же він зміг...
— Люди, допоможіть! — несамовито проплакав хтось в сусідній кімнаті.
Борланд і Марк переглянулися. Голос був той самий, який вони чули зовні. Обійшовши «долгівця», вони пішли на звук і одразу
ж знайшли скорчену людину, тремтячими руками затискаючу вогнепальну рану на животі. Скривавлений ніж був встромлений в дерев'яну підлогу — поранений повз, допомагаючи собі клинком. Його захисний комбінезон
був полегшеною версією того, що носив Марк. Емблема «Волі» на плечі пораненого сталкера давала зрозуміти, що тут відбулося.
— Вони схопилися один з одним, — сказав Борланд. — Цей ударив того ножем і отримав кулю в живіт. Або навпаки.
«Волівець» затихнув, почувши голоси людей.
— Потрібно допомогти їм, — сказав Марк, квапливо витягуючи аптечки.
— Так. Потрібно.
Сенатор з’явився в дверному проємі, дивлячись на «долгівця». Горіх виглядав через його спину.
— Приглядуй за входом, Горіх, — сказав Борланд і молодий сталкер вийшов.
Сенатор швидко оглянув «долгівця».
— Цьому потрібні бинти, — сказав шаман. — Якомога більше. У нього декілька ножових поранень, у тому числі глибоких.
Потрібно терміново перев'язати і зашити. Потім надати якісну медичну допомогу. А іншому...
Він підійшов до «волівця».
— Пару ін'єкцій, — сказав Сенатор. — Знеболююче і антишок.
Марк сів на підлогу поряд з Сенатором і розклав відкриті аптечки.
— Це допоможе? — запитав він.
Шаман тільки подивився і відповів:
— Ні. Звичайні аптечки не комплектуються тим, що потрібно. Та і бинти потрібні особливі, просочені спеціальним складом.
Наукових наборів немає?
— У мене немає, — сказав Борланд. — Мабуть, якщо немає у нас, то і у Горіха теж немає. Хвилинку, я піду перевірю кишені «долгівця».
Марк, подивися у пораненого в рюкзаку.
Марк обережно, щоб не потривожити «волівця», розстібнув його рюкзак і витягнув аптечку синього кольору. Розстібнувши
блискавку, він побачив купу бинтів.
— Це може допомогти «долгівцю», — сказав він.
Сенатор подивився і його голос зазвучав оптимістично:
— Так, це те, що потрібно.
— Я знайшов наукову аптечку! — оголосив Борланд, сидячи на колінах у розпростертого «долгівця» і тримаючи в піднятій
руці жовтий футляр. — Підійде для ліквідації наслідків вогнепального поранення.
Марк відніс Борланду синю аптечку і узяв жовту. На ній красувався дивний логотип, на якому можна було розібрати букви
GSC. Блискавки, яка служила б замком, не було.
— Як користуватися? — запитав він.
— Підійти до пораненого і натисни кнопку «застосувати». Що ти задаєш безглузді питання?
— Дай мені, я знаю, як відкрити, — сказав Сенатор. Побачивши акуратний набір шприців і ампул, шаман кивнув.
— Дуже добре. Я сам займуся ним. А ви з Борландом перебинтуйте «долгівця».
Вже через десять хвилин обидва поранених лежали поряд на матрацах в кутку кімнати, накриті до горла знайденими теж тут
ковдрами. Схоже, будинок був притулком когось із них. Забиті двері говорили про наявність ще одного входу і в цьому Борланд переконався, оглянувши будинок.
— Подумати тільки, — сказав він Марку, коли вони вийшли назовні до Горіха і розсілися на веранді. — Як іноді в житті складається.
Двоє міцних чоловіків, побилися біс їх знає за які цінності. І біля кожного опинилися ліки, потрібні іншому. І чому вони в одній команді не йшли?
— Раз вже ти заговорив про це, — сказав Марк. — То мені цікаво, чому ми ходимо з аптечками, які у разі поранення нас
не врятують.
— Немає в світі аптечок, які врятують від всього, — відповів Борланд. — Невідомо, що в Зоні може виявитися для тебе фатальним
— дві обойми в спину чи легкий поріз, який охопить дві третини твого тіла коли ти випадково вступиш в який-небудь аномальний квадрат. Так, одні аптечки краще інших, але ідеальних немає. Хто хоче гарантію
збереження власної шкури, хай не перебирає аптечками, а сидить удома і хрустить попкорном.
— Що відрізняє людей «Долгу» і «Волі»? — запитав Горіх.
— Те ж, що відрізняє самі поняття обов’язку і волі. Різниця в світогляді і трьох буквах в назві. В «Долгу» більше прав
і обов'язків, в «Волі» всього трохи менше. Куди хочеш, туди і йди. Ефект, за великим рахунком, однаковий. Жодне з угрупувань не здатне відчувати себе в Зоні як вдома. Не дарма ж вони навіть Раду Кланів організували.
Марк піднявся.
— До нас йдуть, — сказав він.
— Так, тепер бачу, — вимовив Борланд, теж підіймаючись. — зустрічатимемо з хлібом-сіллю?
З пагорба до них спускалася група людей. Угледівши сталкерів, незнайомці пішли прямо на них.
— Що будемо робити? — запитав Марк, не відриваючи очей від прибулих.
— Стандартна практика. Зброю прибрати і бути готовими до розмови.
— З іншого боку теж йдуть, — доповів Горіх.
Борланд подивився наліво. З боку млина, звідки прийшли самі сталкери, по дорозі рухалася інша група.
Через хвилину, уповільнивши крок, до сталкерів одночасно підійшли два загони. Той, що спустився з пагорба, складався з людей
«Долгу» і налічував чоловік вісім з незмінними автоматами «Грім». Не було сумнівів, що це справжні «долгівці» оскільки Борланд зустрів пару знайомих облич.
Другий загін був представлений сьомома бійцями з емблемами «Волі» на рукавах і відповідною екіпіровкою, у тому числі
й далекобійною зброєю.
— Мир вам, сталкери, — сказав командир загону «Долгу».
— І вам не хворіти, — відповів Борланд, вставши напівбоком і дивлячись трохи вниз, щоб бачити обидва загони відразу.
— Хало, — привітався лідер «волівців», перенісши вагу тіла на одну ногу і трохи відкривши рота. Очі його бігали
по обличчях присутніх.
— Добридень, — озвався Марк.
Всі стояли, витримуючи паузу. «Долгівець» першим перервав мовчання.
— Мене звуть Анубіс, — сказав він. — Ми шукаємо члена своєї команди. Буду вдячний за будь-які відомості.
«Волівець» з побоюванням подивився на нього.
— Мене звуть Рейнбул, — повідомив він. — Ми теж втратили свого хлопця. Він пішов в село і не повернувся. Ось, вийшли
його шукати. Вашого не бачили.
— Так само, як і ми твоєї людини, — сказав Анубіс, трохи спохмурнівши.
— Мабуть, ми зможемо вам допомогти, — сказав Борланд, як і раніше тримаючи в полі зору обидва загони.
— Ти щось знаєш? — запитав Анубіс. Рейнбул прислухався.
— Мені потрібно, щоб по одній людині з кожного загону зайшло зі мною в цей будинок.
Анубіс помовчав і віддав короткий наказ:
— Ксав’єр!
Дебелий «долгівець», що стояв поряд з ватажком, підійшов до Борланда.
— Ґрінго! — сказав Рейнбул, почухавши вухо.
Один з «волівців» вийшов вперед. Хтось із своїх поплескав його по плечу.
— Слідуйте за мною, — сказав Борланд і повернувся в будинок.
Марк і Горіх залишилися на ґанку, між двома загонами.
— Ну, — сказав Рейнбул і кашлянув, шмигнувши носом. — Чого новенького?
Ніхто з «долговців» не ворухнувся, і Анубіс несподівано відповів:
— Підвищена активність аномалій до північного сходу. Більше нічого.
— Зрозуміло, — сказав Рейнбул і коротко задумався. — На півдні помічений незвичайний кровосос. Гуляє вдень і не боїться
світла. Раптом зацікавить.
— Зацікавить, — відповів Анубіс. — Ми займемося ним... Трохи пізніше.
Показались Ксав’єр і Ґрінго. Кожен з кланівців підійшов до свого командира і тихо доповів про побачене. Потім вишли
Борланд, і за ним Сенатор.
— Значить, он воно що, — сказав Анубіс з помітно великим полегшенням. — Ніхто не заперечуватиме, якщо ми заберемо свою
людину?
Слово узяв Сенатор:
— Він потребує терміновому притулку, сухого і теплого. Бажано йому опинитися в ліжку і провести тиждень під наглядом
лікаря або будь-якої людини, що розбирається в медицині. Але до вашої бази він не дотягне, як би обережно ви його не несли.
Дуже довга подорож.
— А наш як? — запитав Рейнбул. — Наша база в двох кроках!
Обличчя усіх «волівців» втупилися на Сенатора.
— З вашим, звичайно, простіше, — відповів Сенатор. — Знадобиться купа антибіотиків і ще багато ліків, назви яких вам
нічого не скажуть. Якщо у вас немає наукових медикаментів, він проживе зовсім трохи, навіть в умовах тиші і спокою.
— Еее... Я не знаю точно, — розгубився Рейнбул. — не пригадую у нас нічого такого...
— У нас є наукові ліки, — піднявши голову, сказав Анубіс. — Достатньо багато, і з собою. З притулком, правда, туго.
Рейнбул закусив губу.
— Зате у нас на базі лікар, — сказав він. — Зовсім поряд. За десять хвилин можна дійти повільним кроком.
Бойовики обох кланів заворушилися на місці. Анубіс усміхнувся краєм рота.
— Домовитися хочеш? — запитав він.
— А то ти не хочеш, — сказав Рейнбул з натиском.
— Як він був поранений? — звернувся Анубіс до Борланда і всі стихли. — Це не ви їх уклали?
Борланд подивився на «долгівця».
— Ні, не ми, — відповів він багатозначно. — Вони самі один одного ранили. Знаєте, як це буває? Один друг розсердиться
і поранить іншого друга.
Кланівці збуджено загуділи, і лідери заспокоїли їх двома поглядами.
— Хто з них першим почав? — запитав Рейнбул.
— Ми не знаємо, — відповів Марк. — Ми знайшли їх в такому стані і допомогли як зуміли. Я навіть не упевнений, що вони
насправді постраждали один від одного. Може, це була сутичка із загальним ворогом. Якщо ви хочете знати точно, потрібно вилікувати
обох. Далі рішення за вами.
Знову піднявся шум, і цього разу ні Рейнбул, ні Анубіс не прагнули заспокоїти своїх людей. Сталкери нерухомо стояли
серед схвильованих і галасуючих кланівців, які вже знали, до якого рішення потрібно прийти обом сторонам.
— Потрібно щось вирішувати! — кричав Рейнбул.
— Я не віддам своєї людини в лігво «Волі», — вимовив Анубіс, але в його голосі вже не було упевненості.
На обличчі Борланда з'явилася легка усмішка.
Горіх похитав головою, поглянув ліворуч і широко розплющив очі.
— Небезпека! — закричав він, піднімаючи «калаш».
Всі підскочили на місці і обернулися.
З протилежного краю села крокували дивні фігури. Лише загальна статура і принцип пересування видавали в них людей, оскільки
зовні вони були схожі на крокуючих в скафандрах роботів. Їх було близько десятка, всі були озброєні дуже добре.
— «Моноліт»! — крикнув Анубіс. — До зброї!
«Долговці» миттю розсипалися по укриттях, зберігаючи згуртованість як група.
Сенатор потягнув Горіха в будинок.
— Це не твій бій, — сказав він. — не з твоєю зброєю, друже мій. Охороняй поранених.
Кинувши Горіху підбадьорюючий погляд, Сенатор вийшов.
— Ворог в езоскелетах! — голосно сповістив Рейнбул. — «Воля», вперед!
Загін «волівців» рвонувся вперед, і Борланд заволав:
— Всім залишатися на місцях!
Він вийшов вперед і встав посередині дороги між «волівцями», приготувавши «Грім» до бою.
— Що він робить? — запитав Марк, подавшись вперед, але Сенатор зупинив його, узявши за руку.
— Що б він не робив, він повинен усвідомлювати, що саме, — сказав шаман.
Марк з тривогою дивився в бінокль на ворогів, що наближалися. Екзоскелет. Найостанніша розробка в області захисних
костюмів для людини. Скафандр з бронебійних пластин, з рівнем абсолютного захисту в дев'яносто вісім відсотків якщо враховувати поверхню костюма. Заснований на складній системі гідравліки, приводиться в рух енергією м'язів, збільшуючи
вантажопідйомність за рахунок зменшення швидкості. Справжній індивідуальний танк.
І клан фанатиків Червоного Лісу, «Моноліт». Войовниче угрупування, що не зважало на вимоги Ради Кланів. Яке живе по релігійному
статуту, в основі якого стояв міфічний інопланетний камінь в центрі Зони, і має ієрархію адептів шукаючих спосіб проникнути до Моноліту. Їх ворогами були всі, окрім військових. На відміну від сталкерів, що прибувають в
Зону своїм ходом, «монолітовці» закидалися в Зону військовими гелікоптерами. Клан складався практично повністю із засуджених до смерті злочинців, серед яких додатково відбиралися люди з високим інтелектом
як лідери. Трохи сектантства в сукупності з наркотиками, запасами і екіпіровкою — і готовий кращий захист димчастого купола в Червоному Лісі.
Втіхою була достатньо низька чисельність клану, яка, проте, періодично поповнювалася зовні Бар'єру, і зробити з
цим не можна було нічого.
— У них серйозні іграшки, ФТ-200 м, — сказав Борланд, зайнявши позицію поряд з Ксав’єром. — Б'ють далі, ніж зброя «Долгу»,
але не так далеко, як гвинтівки «Волі». Рейнбул, накажи своїм людям відкривати вогонь. Прямо зараз. «Долг», вичікуйте.
Ніхто не став сперечатися. Порада була достатньо мудрою. Короткий вигук Рейнбула, і «волівці» почали стріляти.
Марк не став чекати персонального наказу. Його ГП-37 відмінно била по цілі, і сталкер приєднався до «Волі». Не дивлячись на міцність екзоскелетів, проти серії потужних гвинтівок вони довго вистояти не могли. «Волівці» передбачливо стріляли купою в найближчого на даний момент супротивника. Перш ніж «монолітовці» в незграбній
броні подолали половину розділяючого шляху, їх чисельність впала на трьох людей.
— «Воля», відступаємо! — закричав Рейнбул. Двічі повторювати не довелося. Клан розбігся хто куди, і вчасно. Воїни «Моноліту»
відкрили вогонь. Але, не дивлячись на досконалість автоматно-гранатометних комплексів ФТ-200 м розвернутися і поцілити по рухаючихся «волівцях» було нелегко.
Фігури в екзоскелетах пройшли ще трохи вперед, і Борланд крикнув:
— «Долг», вогонь!
Девять «громів» бабахнули оглушливим залпом. Ще двоє не чекаючих засідки «монолітовців» впали. Ті, що залишилися, почали
стріляти, граната з підствольника полетіла прямо на Борланда, і його швидко відштовхнув у бік Ксав’єр, прикривши своїм тілом.
Вибух, піднявши пил, не заподіяв істотної шкоди сталкерам, проте послужив погану службу «монолітовцям». Тепер через завісу,
що піднялася, не було видно «долговців», які швидко перерозподілилися, стріляючи з більш зручних точок. Вдалині показалися «волівці» — як виявилося, вони зайшли з тилу.
— Доб’ємо фанатиків! — гаркнув хтось з клану «Воля», і через дві короткі черги останній «монолітовець» впав як мертвий.
Дим розвіявся. Кланівці підішли до тіл. Ані з «Долгу», ані із «Волі» ніхто не був поранений, не враховуючи злегка контуженого
вибухом Ксав’єра.
Один з людей в екзоскелетах заворушився, пошкоджений шолом на його голові відкотився убік. «Монолітовець» із злим обличчям затискав рану на шиї, що кровоточила.
— А-а-а! — стогнав він. — Аптечку! Дайте аптечку!
Анубіс підійшов до нього, перетянгувши затвор пістолета.
— Погана у тебе карма, — сказав він.
Постріл перервав муки вбивці.
Всі стояли якийсь час, не рухаючись, і потім «волівці» почали сміхом знімати напругу. Більш стримані «долговці»
трохи посміхнулися у відповідь.
— Ну і наламали ж ви дров, — промовив Борланд, оглядаючи руйнування. — Село тепер виглядає в стилі «тут був злий Шварценеггер».
— Дякіємо за допомогу, сталкери, — сказав Анубіс. — Ви зробили велику справу.
— Раді старатися, — відповів Борланд. — Тільки, будь ласка, не намагайтеся вербувати нас хоча б сьогодні.
— Не обіцяю, що не спробую зробити це завтра, — доброзичливо вимовив лідер «долговців».
— До завтра потрібно ще дожити, — сказав Марк. — І не натворити дурощів.
Він кивнув у бік «волівців».
— Не натворимо, — пообіцяв Анубіс.
До них підійшов Ґрінго.
— Ми винесемо поранених, — сказав він. — Ваші люди можуть слідувати за нами.
— Добре, — відповів Анубіс. Підійшовши до Рейнбула, який насторожено подивився на нього, лідер «долговців» щось сказав
і вони обмінялися рукостисканням.
— Завтра на полудень я призначаю зустріч Ради Клану, — сказав Анубіс. — На базі «Чистого Неба», на Кордоні. Буду радий
зустріти там тебе. Обговоримо деякі моменти.
— Без проблем, брат, — з бажанням озвався Рейнбул.
— Невже для того, щоб вибити всі дурощі з голови, потрібно разом битися із загальним ворогом? — з досадою вимовив Борланд.
— Таке життя, — відповів Ґрінго. — Сьогодні ми їх, завтра вони нас. А післязавтра — хто-небудь третій, задавить всіх,
хто ще дихає. Ну, успіхів вам, сталкери.
Залишивши село позаду себе, сталкери вишли з території Мілітарі в змішаних відчуттях. Пройшовши між двома високими скелями,
команда знову виявилася на дорозі, що йшла далеко вперед, між дерев з бурим листям.
— І знову кров і смерть, — зітхнув Борланд. — І знову люди прозрівають в останню мить. Це коли-небудь скінчиться?
— Все може бути, — як завжди ухильно відповів Сенатор.
— Скінчиться, — повторив Марк. — В усякому разі, для нас.
Він подивився вперед і вгору. Далеко попереду підіймався гігантський темний купол.
Марк обернувся до супутників і очі його радісно заблищали.
— Заслін, — сказав він. — Наш шлях завершено.