Френк Герберт - Бог-Імператор Дюни

— Ти не відповідаєш мені, — сказала Хві.

— Ти вже знаєш відповідь.

— Так. Я почала дещо в тобі розуміти, — промовила вона. — Я відчуваю деякі твої страхи. І думаю, що вже знаю, де ти живеш.

Він кинув на неї здивований погляд і виявив, що не може відірвати його. Це було дивовижно. Не міг відвести від неї очей. Його пройняв глибокий страх, відчув, як тремтять руки.

— Ти живеш там, де страх перед буттям і любов до буття поєднуються, усе в одній особі.

Він не міг навіть кліпнути.

— Ти містик, — сказала вона, — лагідний до себе лише тому, що ти в центрі всесвіту і дивишся назовні, дивишся так, як цього не може ніхто інший. Ти боїшся поділитися цим, а все-таки хочеш цього поділу більше, ніж будь-чого іншого.

— Що ти побачила? — прошепотів він.

— Я не маю ні внутрішніх очей, ні внутрішніх голосів, — відповіла вона. — Але я бачила мого Владику Лето, душу якого я люблю, і знаю тепер єдину річ, яку ти справді розумієш.

Він відірвав від неї погляд, боячись того, що вона могла сказати. Дрижання рук передалося всьому його передньому сегменту.

— Любов — ось те, що ти розумієш, — сказала вона. — Любов, і це все.

Його руки перестали тремтіти. По щоках стікали сльози. Коли сльози торкалися його каптура, вивергалися цівки синього диму. Він відчув печіння і був вдячним за біль.

— Ти маєш віру в життя, — промовила Хві. — Я знаю, що відвага любити може приховуватися лише в цій вірі.

Вона простягла ліву руку й стерла сльози з його щік. Для нього виявилося несподіванкою, що оболонка не зреагувала як зазвичай, закрившись від дотику.

— Знаєш, — спитав він, — що відколи я став таким, ти перша, хто торкається моїх щік?

— Але я знаю, чим ти є і чим був, — сказала вона.

— Чим я був… ах, Хві. Те, чим я був, стало лише цим обличчям, а вся решта загубилася у тінях пам’яті… прихована… зникла.

— Не прихована від мене, коханий.

Він глянув просто на неї, не боячись уже прикипіти поглядом.

— Чи можливо, аби іксіани знали, що вони створили насправді, творячи тебе?

— Запевняю тебе, Лето, кохання моєї душі, що не знають. Ти перший, єдиний, кому я відкрила себе насправді.

— Тож не будемо оплакувати того, що могло бути, — сказав він. — Так, моя кохана, я поділю з тобою свою душу.

Айдаго виявив, що може впоратися з підйомом, не думаючи про нього. Це тіло, вирощене тлейлаксу, пам’ятало речі, про які тлейлаксу навіть не підозрювали. Його справжня перша молодість могла давно загубитися в еонах, але мускули, завдяки тлейлаксу, були молодими, і, дряпаючись нагору, він міг видобути з забуття спогади свого дитинства. У дитинстві він навчився виживати, тікаючи у високі скелі своєї рідної планети. Не важило те, що камені привезли сюди люди, формували їх також століття погодних змін.

Ранкове сонце припікало в спину Айдаго. Він чув, як Сіона з зусиллями дістається порівняно простої опорної позиції на вузькому виступі далеко внизу під ним. Айдаго не мав практично жодної користі з її підтримки, але саме такий аргумент урешті-решт змусив Сіону погодитися з тим, що вони мають спробувати цей підйом.

Вони.

Сіона не погоджувалася, щоб він спробував сам.

Нейла, три її помічниці-Рибомовки, Ґарун і троє обраних ним музейних фрименів чекали на піску біля підніжжя бар’єрної Стіни, що оббігала Сар’єр.

Айдаго не думав про висоту Стіни. Думав лише про те, де слід поставити руку чи ногу при наступному кроці. Думав про моток легкої линви довкола плечей. Ця линва й була висотою Стіни. Він виміряв її знизу, тріангулюючи по піску, а не лічачи кроки підйому. Якщо линва була достатньо довгою, то її вистачить. Стіна була такою заввишки, як линва завдовжки. Кожен інший спосіб мислення міг лише притупити його мозок.