Френк Герберт - Бог-Імператор Дюни

Однак вона чула, як калатає її серце. Пригода Айдаго наче секс, подумала вона. Це не пасивна еротика, але щось схоже на рідкісні чари, які заволоділи нею. Вона мусила постійно нагадувати собі, що Айдаго не для неї.

«Він для Сіони. Якщо виживе».

Якщо ж йому не вдасться, тоді спробує Сіона. Вона або переможе, або ні. І все-таки Нейла питала себе, чи зможе вона відчути оргазм, якщо Айдаго дістанеться вершини. Він був уже так близько.

Після того як каміння посипалося вниз, Айдаго кілька разів глибоко вдихнув. Це була погана мить, і йому потрібен був певний час, аби відновитися, вхопившись за три опорні точки на Стіні. Нібито сама собою його вільна рука вкотре сягнула вгору, поповзом пробираючись до непевного місця, до чергової вузької щілини. Повільно переніс вагу тіла на цю руку. Повільно… повільно. Його ліве коліно відчуло місце, де можна було знайти точку опори. Підтягнув туди стопу, випробував. Пам’ять сповістила його, що вершина близько, але він відштовхнув її підказку. Зоставалися підйом і знання, що Лето прибуває завтра.

Лето і Хві.

Про це він теж не міг думати. Але ця думка його не залишала. Вершина… Хві… Лето… завтра…

Кожна думка підживлювала його розпач, змушувала негайно згадувати гірські підйоми з часів дитинства. Що більше свідомих спогадів, то більше блокуються його вміння. Він мусив зупинитися, глибоко дихаючи, намагаючись сконцентруватися і повернутися до природних прийомів його минулого.

Та чи були ці прийоми природними?

У його розумі постала блокада. Він відчував уторгнення, невідворотність… фатальність того, що могло бути й чого тепер не буде.

Лето прибуде сюди завтра.

Айдаго відчув, як з його обличчя спливає піт, обтікаючи місце, де він притисся щокою до каменя.

Лето.

«Я тебе подолаю, Лето. Подолаю заради себе самого, не заради Хві, лише заради себе».

Його почало охоплювати почуття очищення. Схоже на те, що він пережив уночі, коли подумки готувався до підйому. Сіона почула, що він не спить. Почала розмовляти з ним, у найменших подробицях розповівши про свій відчайдушний біг через Заборонений Ліс і клятву на краю річки.

— А тепер я поклялася, що командуватиму його Рибомовками, — сказала вона. — Я дотримаю слова, але сподіваюся, що станеться не так, як він хоче.

— А чого ж він хоче? — спитав Айдаго.

— Він має багато мотивів, а я не всі їх бачу. Хто міг би його зрозуміти? Знаю лише те, що ніколи йому не прощу.

Цей спогад повернув Айдаго до відчуття каменю Стіни біля його щоки. На легенькому вітерці піт висох, і він відчув холод. Але знайшов свій центр.

«Ніколи не прощу».

Айдаго відчував духи всіх його інших «я», гхол, що загинули на службі Лето. Чи міг він повірити підозрам Сіони? Так. Лето був спроможним убити власним тілом, власними руками. Чутка, яку переповіла Сіона, за відчуттями була правдивою. І Сіона теж Атрідка. Лето став чимось іншим… уже не Атрідом, навіть не людиною. Став не стільки живою істотою, скільки брутальним явищем природи, непрозорим і непроникним, усі його переживання були запечатаними всередині нього. І Сіона йому протистояла. Справжні Атріди відвернулися від нього.

«Як і я».

Брутальне явище природи, більш нічого. Як ця Стіна.

Права рука Айдаго навпомацки просунулася вгору й знайшла виступ з гострим краєм. Він нічого не відчував над виступом і намагався згадати широку щілину в цьому місці схеми. Не міг повірити, що дістався вершини… ще ні. Гострий край різав йому пальці, коли він переніс на них свою вагу. Підняв до цього рівня ліву руку, знайшов точку опори й повільно підтягся вгору. Очі сягнули рівня рук. Дивився на плаский простір, що тягнувся під блакитним небом. Поверхню, за яку вхопилися його руки, покривали давні погодні тріщини. Він мацав по ній пальцями, одна рука за іншою, шукаючи тріщин, підтягаючи вгору груди… пояс… стегна. Перекотився, звиваючись і відповзаючи, аж доки Стіна не зосталася далеко позаду. Лише тоді встав і сказав собі те, про що звітували чуття.

Вершина. Йому не знадобилися ні гаки, ні молоток.

Знизу долинув слабкий звук. Овації?

Він повернувся до краю і глянув долу, махнувши їм. Так, вони аплодували. Він відвернувся і рушив до центру дороги, дозволивши піднесенню заспокоїти тремтіння все ще напружених м’язів, пом’якшити біль рамен. Поволі зробив повне коло, досліджуючи вершину, давши своїй пам’яті врешті оцінити висоту цього підйому.

Дев’ятсот метрів… щонайменше.

Його зацікавила Королівська Дорога. Вона відрізнялася від тієї, яку він бачив, добираючись до Онна. Широка… щонайменше п’ятсот метрів завширшки. Дорожнє полотно було рівномірною сірою гладдю, сторони якої приблизно на сто метрів відступали від країв Стіни. Кам’яні колони в людський зріст заввишки позначали узбіччя дороги, тягнучись наче дозорці вздовж шляху, що його мав використати Лето.