Френк Герберт - Бог-Імператор Дюни

— Звичайно, що робить, Владико.

— Можливо, ти ніколи не втратиш звички засуджувати, — сказав Лето.

Монео знову відвів від нього очі й утупився у край прірви. Лето перекотив своє тіло, аби глянути туди ж, куди й Монео. Уздовж берега каньйону посаджено карликові сосни. На вологій хвої висіли краплі роси, кожна з яких посилала Лето обіцянку болю. Він мріяв щільно закрити покривало повозу, але в цих самоцвітах була безпосередність, приваблива для його пам’ятей, навіть якщо тіло намагалося їх уникати. Ця протиборча синхронність погрожувала залити його сум’яттям.

— Я просто не люблю ходити пішки, — сказав Монео.

— Таким був фрименський звичай, — промовив Лето.

Монео зітхнув.

— Усі інші будуть готові за кілька хвилин. Хві саме снідала, коли я виходив.

Лето не відповів. Його думки загубилися в спогадах ночі, яка тільки-но минула, і тисяч інших, що юрмилися в його минулих, — хмари й зорі, дощі та відкрита чорнота, всипана блискучими пластівцями із розкришеного космосу, всесвіт ночей, надмір яких здавався йому таким самим непомірним, як число ударів його серця.

— Де ваші вартівниці? — зненацька спитав Монео.

— Я відіслав їх поїсти.

— Мені не подобається, що вони залишили вас без охорони!

Кристалічний звук голосу Монео дзвенів у спогадах Лето, промовляючи речі, які неможливо висловити словами. Монео боявся світу, де не було б Бога-Імператора. Волів би померти, ніж побачити такий світ.

— Що сьогодні станеться? — запитав Монео.

Це було питання, скероване не до Бога-Імператора, а до пророка.

— Летюча насінина на вітрі може бути завтрашньою вербою, — сказав Лето.

— Ви знаєте наше майбутнє! То чого ж не відкриєте його нам? — Монео був близький до істерики… відкидаючи все, чого не міг відчути безпосередньо.

Лето повернувся і глянув на мажордома. Його погляд був так виразно переповнений придушеними емоціями, що Монео сахнувся від нього.

— Прийми відповідальність за власне існування, Монео!

Монео глибоко, з тремтінням зітхнув.

— Владико, я не хотів образити. Хотів лише…

— Глянь угору, Монео!

Монео мимоволі підкорився, глянувши в безхмарне небо, на якому розгорялася ранкова зоря.

— Що там, Владико?

— Там немає стелі, яка б заспокійливо здіймалася над тобою, Монео. Лише відкрите небо, повне змін. Привітай його. Кожне чуття, яке ти маєш, є пристроєм реагування на зміни. Це ні про що тобі не каже?

— Владико, я прийшов тільки спитати, коли ви будете готові продовжувати.

— Монео, благаю тебе, будь зі мною щирим.

— Я щирий, Владико!

— Але якщо ти хибно віруєш, брехня постає перед тобою правдою.

— Владико, якщо я брешу… то сам цього не знаю.

— Це звучить правдиво. Але я знаю, чого ти боїшся і про що не скажеш.

Монео затремтів. Бог-Імператор був у найгіршому з настроїв, у кожному його слові чаїлася глибока загроза.

— Ти боїшся імперіалізму свідомості, — сказав Лето, — і маєш слушність у цьому. Негайно пришли сюди Хві!

Монео різко обернувся і кинувся чимдуж до гостьового дому. Здавалося, що його прихід розворушив бджолиний рій. За кілька секунд з’явилися Рибомовки й розпорошилися довкола Королівського Повозу. Придворні виглянули з вікон або вийшли й стали під глибокими піддашшями, боячись підступити до нього. На противагу цьому сум’яттю Хві виступила з широких центральних дверей і вийшла з тіні, повільно наближаючись до Лето, піднявши вгору підборіддя і шукаючи поглядом його обличчя.

Лето відчув, що заспокоюється, просто дивлячись на неї. Вона мала на собі золоту сукню, якої він раніше не бачив. На шиї та манжетах довгих рукавів сукня була прикрашена сріблом і нефритом. Облямівку, яка майже тяглася по землі, обшито важкою зеленою тасьмою, що підкреслювала густо-червоні зубці.

Хві всміхнулася, зупинившись перед ним.

— Доброго ранку, любий, — лагідно сказала вона. — Чим ти так стривожив бідного Монео?

Утихомирений її присутністю та голосом, він усміхнувся.

— Я зробив те, що завжди сподіваюся зробити. Справив враження.

— Авжеж, справив. Він сказав Рибомовкам, що ти сердитий і в поганому настрої. Ти жахливий, коханий?

— Лише для тих, хто не хоче жити власними силами.

— Ах, так. — Вона крутнулася перед ним, демонструючи нову сукню. — Тобі подобається? Це подарунок твоїх Рибомовок. Вони самі її прикрасили.

— Моя люба, — сказав він із застережною ноткою в голосі, — прикрасили! Так готують жертву.

Вона підійшла до краю повозу й сперлася на нього, схилившись до його обличчя, з удавано серйозним виразом на губах.