Френк Герберт - Бог-Імператор Дюни

— Я можу піднятися на цю Стіну, — сказав Айдаго. — Якби я мав легку линву, то міг би витягти товщий канат. Усі інші могли б легко ним піднятися.

Ґарун приєднався до них саме вчасно, щоб почути це.

— Навіщо тобі підніматися на Стіну, Дункане Айдаго?

Замість Айдаго відповіла Сіона, усміхаючись Ґарунові:

— Щоб належно привітати Бога-Імператора.

Це сталося ще до того, як вона засумнівалася, до того, як власні очі та незнання, що таке гірське сходження, почало підважувати цю початкову певність.

Після першого піднесення Айдаго спитав:

— Яка завширшки Королівська Дорога там, угорі?

— Я ніколи її не бачив, — відповів Ґарун. — Але мені розповідали, що дуже широка. Великий загін може промарширувати одною шеренгою, так кажуть. І там є мости, місця для оглядання ріки і… і… ох, це справжнє чудо.

— Чому ти ніколи не побував там сам, щоб подивитися? — спитав Айдаго.

Ґарун лише стенув плечима й вказав на Стіну.

Тут з’явилася Нейла й почалася суперечка про підйом. Айдаго згадував цю суперечку, піднімаючись. Які дивні стосунки між Нейлою та Сіоною! Вони наче двоє змовників… хоча й не змовники. Сіона наказувала, а Нейла підкорялася. Але ж Нейла була Рибомовкою, Подругою, якій Лето довірив першу перевірку нового гхоли. Вона зізналася, що з самого дитинства була в Королівській Поліції. Яка ж вона сильна! З огляду на цю силу, було щось несамовите в її підлеглості Сіоні. Так, наче Нейла слухала таємні голоси, які підказували їй, що вона має робити. Тоді підкорялася.

Айдаго навпомацки потягся до чергової опори. Його пальці поповзом пробиралися по каменю, угору та праворуч, знайшовши нарешті невидиму щілину, за яку могли вхопитися. Його пам’ять мала напоготові природну лінію підйому, але тільки тіло могло вивчити, як підніматися цією лінією. Ліва стопа знайшла опору для пальця… вгору… вгору… повільно, випробовуючи. Тепер ліва рука вгору… там не щілина, а виступ. Спершу його очі, тоді підборіддя піднялися над високим виступом, який він бачив знизу. Сперся на нього ліктем, перекотився через край і відпочивав, дивлячись лише прямо перед собою, ні вгору, ні вниз. Там був піщаний горизонт, знятий вітерцем пил, що обмежував краєвид. За часів Дюни він бачив багато таких горизонтів.

Потім він обернувся обличчям до Стіни, став навколішки, підвівся, чіпляючись руками, і продовжив підйом. Картина Стіни зберігалася в його пам’яті такою, якою він бачив її знизу. Достатньо було заплющити очі — і з’являлася схема. Він навчився фіксувати так шлях ще дитиною, ховаючись від Харконненівських мисливців за рабами. Кінчики пальців знайшли тріщину, у якій могли закріпитися. Він підтягся вгору.

Дивлячись знизу, Нейла відчувала дедалі сильнішу спорідненість із чоловіком, що здіймався вгору. Через відстань Айдаго зменшився, ставши дрібною самотньою фігуркою на Стіні. Він мусить знати, як це — наодинці ухвалювати важливі рішення.

«Я хотіла б дитини від нього, — подумала вона. — Наша з ним дитина була б сильною і самостійною. Чого хоче Бог від дитини Сіони й цього чоловіка?»

Нейла встала вдосвіта й вийшла на вершину низької дюни за селом, аби обдумати те, що запропонував Айдаго. Був зеленуватий світанок зі звичною далекою пиловою завісою, здійнятою вітром, тоді сталевий день і лиховісний безмір Сар’єру. Тієї миті вона вже знала, що все це, безперечно, було передбачено Богом. Що можна приховати від Бога? Ніщо не можна приховати, навіть віддалену постать Дункана Айдаго, яка навпомацки шукала дорогу до краю небес.

Коли Нейла стежила за підйомом Айдаго, її розум улаштував трюк, повернувши стіну горизонтально. Айдаго став дитиною, що повзла по вибоїстій поверхні. Наскільки малим він здавався… і ставав дедалі меншим.

Помічниця запропонувала Нейлі воду, яку вона випила. Завдяки воді Стіна повернулася на місце.

Сіона присіла навпочіпки на першому виступі, перехилившись, щоб глянути вгору.

— Якщо ти впадеш, спробую я, — пообіцяла Сіона Айдаго.

Нейла подумала, що це дивна обіцянка. Чому вони обоє хочуть спробувати зробити неможливе?

Айдаго не вдалося відмовити Сіону від її неможливої обітниці.

«Це доля, — подумала Нейла. — Це воля Бога».

Це те саме.

Уламок каменя впав із місця затиску Айдаго. Таке вже траплялося кілька разів. Нейла стежила за тим, як падає камінь. Він довго летів донизу, вдаряючись об Стіну та відбиваючись від неї, показуючи, що око помиляється, вважаючи Стіну рівною.

«Йому вдасться або не вдасться, — подумала Нейла. — Що б не сталося, на це Божа воля».