Френк Герберт - Бог-Імператор Дюни

— Я думаю, що це ти піймав його в пастку, Лето.

— Але звільнитися він мусить сам.

— Чому ти його не звільниш?

— Бо він вважає, що мої спогади є його ключем до свободи. Думає, що я будую наше майбутнє з нашого минулого.

— Хіба це не завжди так, Лето?

— Ні, дорога Хві.

— А як насправді?

— Більшість вважає, що задовільне майбутнє вимагає повернення до ідеалізованого минулого, якого насправді ніколи не існувало.

— А ти зі всіма своїми спогадами знаєш, що це не так.

Лето повернув закаптуроване обличчя, щоб глянути на неї, досліджуючи… згадуючи. Зі свого внутрішнього натовпу міг створити композит, генетичну подобу Хві, але цій подобі було далеко до живого тіла. Минуле перетворювалося на вишикувані рядами очі, що вдивлялися назовні, як очі викинутих на сушу риб, натомість Хві вібрувала життям. Її губи мали грецькі вигини, спроєктовані для дельфійського співу, та вона не наспівувала пророчих силаб. Була особистістю, яка раділа життю, відкриваючись як пуп’янок, що нестримно розвивається в духмяну квітку.

— Чому ти так дивишся на мене? — спитала вона.

— Я тішуся теплом кохання до тебе.

— Кохання, так. — Вона всміхнулася. — Думаю, що, раз ми не можемо ділити кохання тіл, мусимо ділити кохання душ. Розділиш її зі мною, Лето?

Він був приголомшений.

— Питаєш про мою душу?

— Напевно ж, інші питали.

Він коротко відповів:

— Моя душа перетравлює свої досвіди, більш нічого.

— Я надто багато в тебе попросила? — спитала вона.

— Думаю, що ти не можеш надто багато в мене попросити.

— З огляду на наше кохання, я не погоджуся з тобою. Дядько Малкі казав про твою душу.

Він виявив, що не може відповісти. Вона прийняла його мовчання як знак продовжувати.

— Він казав, що ти найкращий митець у вивченні душі, насамперед власної душі.

— Але ж дядько Малкі заперечував, що сам має душу!

Вона відчула шорсткість у його голосі, але це її не зупинило.

— А все-таки я думаю, що він мав рацію. Ти геній душі, блискучий геній.

— Потрібна лише некваплива витривала твердість, — заперечив він. — Не блиск.

Вони дісталися довгого підйому до вершини окружної Стіни Сар’єру. Він опустив колеса повозу й деактивував силові підвіски.

Хві говорила тихо, її голос ледь здіймався над скрипінням коліс повозу й тупотом ніг, що бігли довкола них.

— Хай там як, я можу називати тебе коханим?

Він відповів із забутим стисканням у горлі, що не було вже повністю людським.

— Так.

— Я народилася іксіанкою, коханий, — сказала вона. — Чому ж я не поділяю їхнього механістичного погляду на наш Усесвіт? Ти знаєш цей погляд, Лето, коханий?

Він міг лише дивитися на неї.

— Я щоразу відчуваю надприродне, — промовила вона.

Голос Лето скреготів, здаючись сердитим навіть йому самому.

— Кожна людина творить власне надприродне.

— Не гнівайся на мене, коханий.

Знову це жахливе скреготіння.

— Я не можу гніватися на тебе.

— Але щось колись сталося між тобою та Малкі, — промовила вона. — Він ніколи не розповів би мені, що саме, лише сказав, що часто міркує, чому ти його пощадив.

— Через те, чого він навчив мене.

— Що сталося між вами, коханий?

— Я волів би не говорити про Малкі.

— Прошу, коханий. Я вважаю це достатньо важливим для себе, щоб знати.

— Я натякнув Малкі, що можуть існувати речі, яких люди не повинні винаходити.

— І це все?

— Ні. — Він говорив неохоче. — Мої слова його розсердили. Він сказав: «Думаєш, у світі без птахів люди не винайшли б літальних апаратів! Який же ти дурень! Люди можуть винайти все!»

— Він назвав тебе дурнем? — У голосі Хві був шок.

— Він мав рацію. І, хоча заперечував це, казав правду. Він навчив мене, що існує причина тікати від винаходів.

— Отже, ти боїшся іксіан?

— Звісно, боюся! Вони можуть винайти катастрофу.

— А що ж ти можеш зробити?

— Бігти швидше. Історія — це постійний біг наввипередки між винаходом і катастрофою. Освіта допомагає, але її ніколи не достатньо. Мусиш іще й бігти.

— Ти ділишся зі мною душею, коханий. Ти знаєш це?

Лето відвів від неї очі та втупився в спину Монео, придивляючись до рухів мажордома, що видавали наявність якихось прихованих таємниць. Процесія спустилася з першого пологого схилу. Тепер дорога повертала, починаючи підйом на Західну Кільцеву Стіну. Монео рухався так, як робив це завжди, ставлячи одну стопу перед іншою, стежачи за поверхнею, на яку ступав, але в мажордомові з’явилося щось нове. Лето відчув, що він віддаляється, що чоловіка вже не вдовольняє йти поруч із закаптурованим обличчям його Владики, він уже не намагається дорівнятися долі свого господаря. Далеко на сході чекав Сар’єр. Далеко на заході була річка, плантації. Монео не дивився ні праворуч, ні ліворуч. Він бачив іншу мету.