Френк Герберт - Бог-Імператор Дюни

— Так.

— І що він відповів?

— Сказав, що ніколи не зустрічав когось такого, як я.

— Ґарун може бути мудрішим, ніж ми всі, — зауважила вона.

— Владико, я хотів би, щоб ви дали мені більше часу, — сказав Монео роздратованим тоном.

Він стояв на подвір’ї Цитаделі в коротких тінях полудня. Лето лежав просто перед ним на Імперському Повозі, відкинувши бульбашковий ковпак. Він об’їжджав околицю з Хві Норі, що займала свіжовстановлене сидіння всередині опорної рами бульбашкового покривала, поруч із обличчям Лето. Здавалося, що єдиним почуттям Хві була цікавість до всієї метушні, яка наростала довкола неї.

«Яка вона спокійна», — подумав Монео. Придушив мимовільне дрижання, яке охопило його від згадки про те, що він довідався від Малкі. Бог-Імператор мав рацію. Хві була достеменно такою, якою і здавалася — найлагіднішою та найчутливішою з усіх людських створінь. «Вона справді могла би спаруватися зі мною?» — задумався Монео.

Усілякі перепони відволікли його увагу від неї. Доки Лето возив Хві довкола Цитаделі на повозі з підвісками, тут зібралася велика група придворних і Рибомовок. Усі придворні були у святкових блискучих шатах, здебільшого червоного та золотого кольорів. Рибомовки вдягли свій найкращий темно-синій одяг, що розрізнявся лише кольорами облямівок та яструбів. Вантажний караван на повозі із підвісками тягся позаду, ним займалися Рибомовки. Повітря було повне куряви, збуджених звуків і запахів. Більшість придворних злякалася, почувши про місце їхнього призначення. Дехто відразу ж закупив власні намети й павільйони. Це все послали вперед, разом з іншим громіздким скарбом, складеним на піску відразу ж за досягом ока з Туоно. Рибомовки, що входили до складу супроводу, не виявляли святкового настрою. Голосно нарікали, коли їм заборонили взяти лазеростріли.

— Лише трохи більше часу, — говорив Монео. — Я досі не знаю, як ми будемо…

— Ніщо не замінить час при розв’язку багатьох проблем, — відповів Лето. — Але ти надміру на нього покладаєшся. Я не можу прийняти жодних затримок.

— Ми будемо там тільки через три дні, — скаржився Монео.

Лето подумав про цей час — швидка хода — біг підтюпцем — піша подорож… сто вісімдесят кілометрів. Так, три дні.

— Я певен, що ти добре облаштував місця зупинок, — сказав Лето. — Багато гарячої води, щоб знімати корчі м’язів?

— Нам буде досить зручно, — відповів Монео. — Однак мені не подобається, що ми в такий час залишаємо Цитадель! І ви знаєте чому!

— Ми маємо комунікаційні пристрої, вірних помічників. Гільдію належно покарано. Заспокойся, Монео.

— Ми могли б провести церемонію в Цитаделі!

Замість відповіді Лето згорнув бульбашкове покривало довкола себе, залишившись сам на сам із Хві.

— Це небезпечно, Лето? — спитала вона.

— Це завжди небезпечно.

Монео зітхнув, відвернувся і підтюпцем побіг туди, звідки Королівська Дорога починала довгий підйом на схід, перш ніж повернути на південь, оточуючи Сар’єр. Лето рушив своїм повозом за мажордомом і почув, як його строкатий загін крокує за ними слідом.

— Усі рушили? — спитав Лето.

Хві озирнулася.

— Так. — Обернулася до його обличчя. — Чому Монео такий стурбований?

— Монео зрозумів, що хвилина, яка тільки-но його покинула, більше йому не доступна.

— Він був дуже неспокійним і розсіяним, відколи ви повернулися з Малої Цитаделі. Геть не той Монео, що зазвичай.

— Він Атрід, моя кохана, а тебе було спроєктовано, щоб удовольняти Атрідів.

— Це не те. Я знала б, якби це було так.

— Так… ну що ж, думаю, Монео відкрив також неминучість смерті.

— Як воно в Малій Цитаделі, коли ви там із Монео? — спитала вона.

— Це найсамотніше місце в моїй Імперії.

— Думаю, що ти уникаєш моїх питань, — дорікнула Хві.

— Ні, кохана. Я поділяю твою стурбованість Монео, але жодне моє пояснення тепер йому не допоможе. Він потрапив у пастку. Довідався, що складно жити в теперішньому, нема сенсу жити в майбутньому, неможливо жити в минулому.