Френк Герберт - Бог-Імператор Дюни

— Так краще, — промовив Лето. — Знаєш, Монео, якось десятки тисячоліть тому, коли ще був іншою особою, я припустився помилки.

— Ти й помилка? — глузливо прокоментував Малкі.

Лето лише всміхнувся.

— Мою помилку компенсував той чудовий спосіб, яким я її виставив.

— Словесні трюки, — шпигнув Малкі.

— І справді! От що я сказав: «Теперішнє — це бентега, майбутнє — мрія; тільки пам’ять може відкрити сенс життя». Хіба ж не чудові слова, Малкі?

— Надзвичайні, старий хробаче.

Монео затулив рота долонею.

— Але мої слова були нерозумною брехнею, — продовжив Лето. — Я й тоді це знав, та ці чудові слова мене приворожили. Жодна пам’ять не відкриває жодних сенсів. Без страждання духу, що є безсловесним досвідом, ніде немає жодного значення.

— Я не розумію значення страждання, завданого твоїми кривавими Рибомовками, — сказав Малкі.

— Ти не відчуваєш жодного страждання, — відповів Лето.

— Був би ти в моїй шкурі…

— Це лише фізичний біль, — сказав Лето. — Він скоро минеться.

— Коли ж я пізнаю страждання? — спитав Малкі.

— Можливо, пізніше.

Лето відхилив передні сегменти від Малкі, глянув Монео в очі.

— Ти справді служиш Золотому Шляху, Монео?

— Ах, Золотий Шлях, — кепкував Малкі.

— Ви знаєте, що так, Владико.

— Тоді мусиш поклястися мені, — промовив Лето, — те, про що ти тут дізнався, ніколи не може злетіти з твоїх губ. Не смієш це висловити ні словом, ні знаком.

— Клянуся, Владико.

— Він клянеться, Владико, — насмішкувато сказав Малкі.

Одна з дрібних ручок Лето вказала на Малкі, що лежав, вглядаючись у гострий профіль обличчя під сірим каптуром.

— Через давнє захоплення і … з багатьох інших причин я не можу вбити Малкі. Не можу навіть просити про це тебе… але його слід позбутися.

— Ох, який же ти спритний! — протягнув Малкі.

— Владико, якщо ви почекаєте по той бік покою, — сказав Монео, — то, можливо, коли повернетеся, Малкі вже не становитиме проблеми.

— Він це зробить, — прохрипів Малкі. — Підземні боги! Він це зробить.

Лето, звиваючись, відповз геть, до затіненого кінця покою, зосередивши увагу на тонкій дузі лінії, що стала б отвором у ніч, якби він просто озвучив подумки бажання як наказ. Як же довго звідси падати — просто скотившись із виступу. Сумнівався, щоб навіть його тіло витримало таке. Але в піску під його вежею не було води. Лето міг відчути, як Золотий Шлях блимає і щезає лише тому, що він подумки дозволив собі такий кінець.

— Лето! — гукнув позаду нього Малкі.

Бог-Імператор почув, як ноші скрегочуть об навіяний вітром пісок, що засипав підлогу його орлиного гнізда.

Тоді Малкі знову гукнув:

— Лето, ти найкращий! У всьому Всесвіті немає зла, яке могло б тебе перевершити…

Глевкий глухий стук обірвав голос Малкі. «Удар у горло, — подумав Лето. — Так, Монео ним володіє». Залунав звук, з яким відкрилася прозора завіса балкона, скрипіння нош на балюстраді, тоді тиша.

«Монео доведеться поховати тіло в піску, — подумав Лето. — Ще немає хробака, який міг би пожерти останки». Лето відвернувся і глянув крізь покій. Монео стояв, схилившись над балюстрадою, і дививсь униз… униз… униз.

«Я не можу молитися ні за тебе, Малкі, ні за тебе, Монео, — подумав Лето. — Я можу бути лише єдиною релігійною самосвідомістю в Імперії, бо я насправді сам… тож не можу молитися».

Айдаго, простягшись на тапчані із заплющеними очима, почув, як на другий тапчан щось звалилося. Сів у надвечірньому світлі, яке під гострим кутом падало крізь єдине вікно кімнати, відбиваючись від білих плиток підлоги на ясно-жовті стіни. Побачив, що це ввійшла Сіона й уляглася на своєму тапчані. Уже читала одну з книжок, які притягла з собою у торбі із зеленої тканини.