Френк Герберт - Бог-Імператор Дюни

— Іншу… але ж, Владико, якщо вони можуть приховати навіть від вас…

— Тепер це багато хто може, Монео. Вони розпорошилися, коли мої Рибомовки атакували. Таємниця іксіанського пристрою поширилася світом.

Очі Монео тривожно розширилися:

— Владико, якщо хтось…

— Якщо вони навчаться бути спритними, то не зоставлятимуть слідів, — сказав Лето. — Розкажи мені, Монео, що Нейла каже про Дункана? Не протестує проти звітування безпосередньо тобі?

— Хай що наказав би мій Владика… — Монео прокашлявся. Не міг збагнути, чому його Бог-Імператор каже про приховані сліди, а тоді, на одному подиху, — про Дункана та Нейлу.

— Так, звичайно, — промовив Лето. — Хай що б я наказав, Нейла підкориться. А що вона каже про Дункана?

— У них із Сіоною нічого не було, якщо мій Владика про це…

— Але що він робить із моїм ляльковим наїбом Ґаруном та іншими музейними фрименами?

— Розповідає їм про давні звичаї, про війни проти Харконненів, про перших Атрідів на Арракісі.

— На Дюні!

— На Дюні, так.

— Через те, що немає більше Дюни, немає й фрименів, — промовив Лето. — Ти переслав мою звістку Нейлі?

— Владико, навіщо ви посилюєте свій ризик?

— Ти переслав мою звістку?

— Вісницю послано до Туоно, але я ще можу її відкликати.

— Ти її не відкличеш!

— Але, Владико…

— Що вона скаже Нейлі?

— Що… що таким є ваш наказ, аби Нейла далі безумовно й безсумнівно підкорялася моїй доньці, крім того, щоб… Владико! Це небезпечно!

— Небезпечно? Нейла — Рибомовка. Вона підкориться мені.

— Але Сіона… Владико, боюся, що вона не служить вам усім серцем. А Нейла…

— Нейла не сміє завагатися.

— Владико, дозвольте влаштувати ваше весілля в якомусь іншому місці.

— Ні!

— Владико, я знаю, що ваше видіння показало вам…

— Золотий Шлях триває, Монео. Ти знаєш це так само, як і я.

Монео зітхнув.

— Нескінченність належить вам, Владико. Я не ставлю під сумнів…

Він не договорив, бо жахливе тремтяче ревіння сколихнуло вежу, стаючи дедалі гучнішим.

Вони обидва повернулися в бік звуку — плюмаж синьо-оранжевого світла, наповнюючи все довкола вируванням ударних хвиль, опускався в пустелю менш ніж за кілометр на південь від них.

— Ах, прибуває мій гість, — сказав Лето. — Монео, рушай униз моїм повозом. Назад забирай тільки Малкі. Скажи гільдієрам, що вони заслужили моє прощення, а тоді відішли їх геть.

— Ваше про… так, Владико! Але якщо вони знають таємницю…

— Вони служать мені, Монео. Ти мусиш чинити так само. Достав мені Малкі.

Монео слухняно підійшов до повозу, що лежав у тіні з протилежного боку покою. Вибрався на нього, дивлячись, як паща ночі розкривається в Стіні. Виступ для посадки висунувся в ніч. Повіз, як пір’їнка, виплив назовні й під кутом полетів до ліхтера Гільдії, що вертикально стояв на піску, наче зменшена копія вежі Малої Цитаделі.

Лето стежив з балкона, його передні сегменти легко здійнялися, щоб забезпечити кращий кут огляду. Своїм гострим зором він розгледів білий рух Монео, який стояв на повозі в місячному світлі. Довгоногі прислужники Гільдії вийшли з ношами, помістили їх на повіз, постояли ще мить, розмовляючи з Монео. Коли вони відійшли, Лето згорнув бульбашкове покривало повозу й побачив відбите від нього світло місяця. За його відданим подумки сигналом повіз із вантажем повернувся на виступ для посадки. Ліхтер Гільдії здійнявся з гучним гуркотом, а Лето тим часом вивів повіз на світло кімнати, закривши за ним вхід. Лето розгорнув бульбашкове покривало. Тручись об скрипучий пісок, він підповз до нош і підняв свої передні сегменти, аби глянути на Малкі, що лежав наче уві сні, прикріплений до нош широкими сірими еластичними в’язями. Обличчя Малкі було попелястим, у темному волоссі проступила сивина.

«Як же він постарів», — подумав Лето.

Монео спустився з повозу й оглянувся на чоловіка на ношах.

— Він поранений, Владико. Вони хотіли послати лікаря…

— Вони хотіли послати шпигуна.

Лето вивчав Малкі — темна поморщена шкіра, запалі щоки, гострий ніс дуже контрастували із заокругленим овалом обличчя. Густі брови стали майже білими. Зостався тільки не вичерпаний досі тестостерон.

Малкі розплющив очі. Який це шок — побачити зло в цих карих оленячих очах! Кутки вуст Малкі розтяглися в посмішці.

— Владика Лето. — Голос Малкі був ледь гучнішим за хрипкий шепіт. Перевів погляд праворуч, зосередившись на мажордомові. — І Монео. Даруйте, що не встаю.