Френк Герберт - Бог-Імператор Дюни

— То це мене вони принесли б у жертву?

— Дехто з них хотів би цього.

— Але ти їм цього не дозволиш.

— Наші долі поєднані, — сказав він.

— Тож я не боятимусь. — Вона потяглася рукою і торкнулася одної з його срібношкірих долонь, але швидко відсахнулася, коли його пальці задрижали.

— Вибач, коханий. Я забуваю, що ми поєднані душами, а не плоттю, — перепросила вона.

Фореляча шкіра досі дрижала від дотику Хві.

— Вологе повітря робить мене надто чутливим, — промовив він. Дрижання поступово припинилося.

— Я не хочу жалкувати за тим, що неможливе, — прошепотіла вона.

— Будь сильною, Хві, бо твоя душа — моя.

Вона обернулася на звук, що долинув із гостьового дому.

— Монео повертається, — сказала йому. — Прошу, коханий, не лякай його.

— Монео теж твій друг?

— Ми друзі по шлунку. Обоє любимо йогурт.

Лето ще посміювався, коли Монео зупинився поруч із Хві. Мажордом ризикнув усміхнутися, кинувши заодно здивований погляд на Хві. У його манерах була вдячність, а частину тієї підлеглості, яку він зазвичай виявляв Лето, Монео переніс тепер на Хві.

— З вами все добре, леді Хві?

— Зі мною все добре.

— За часів шлунка слід підтримувати та культивувати дружбу по шлунку, — сказав Лето. — Рушаймо, Монео. Туоно чекає.

Монео відвернувся і прокричав накази Рибомовкам та придворним.

Лето всміхнувся Хві.

— Я не граю традиційної ролі нетерплячого нареченого?

Вона легко піднялася на платформу його повозу, одною рукою зібравши поділ сукні. Він розкрив їй сидіння. Відповіла лише коли сіла, а її очі були на рівні очей Лето, тож її голос прозвучав тільки для його вух.

— Кохання моєї душі, я розгадала чергову твою таємницю.

— То хай вона злетить із твоїх уст, — жартівливо відповів він, підтримуючи посталу між ними близькість.

— Ти рідко потребуєш слів, — сказала вона. — Промовляєш просто до чуттів самим своїм життям.

По всій довжині його тіла пробігло тремтіння. Минула хвилина, перш ніж він зумів заговорити, а голос став таким, що вона мусила прислухатися, аби розібрати його крізь гамір, з яким збирався їхній весільний поїзд.

— Між надлюдським і нелюдським, — сказав він, — я мав мало місця для людського буття. Дякую тобі, ніжна й люба Хві, за цей маленький простір.

Нейла першою помітила, що наближається весільний поїзд. Рясно спітніла в полуденній спеці, вона стояла біля однієї з кам’яних колон, що позначали береги Королівської Дороги. Раптовий спалах віддаленого відблиску привернув її увагу. Вона, примруживши очі, глянула в той бік і з трепетом усвідомлення зрозуміла, що бачить сонячний зайчик, відбитий від покривала повозу Бога-Імператора.

— Під’їжджають! — гукнула вона.

Тоді відчула голод. Збираючись зопалу, неспроможні думати ні про що інше, вони не взяли з собою їжі. Лише фримени принесли воду, і це тому, що «фримени завжди беруть воду, покидаючи січ». У них це стало ритуалом.

Нейла торкнула пальцем приклад лазеростріла, припоясаного їй до стегон. Міст розкинувся не далі як за двадцять метрів перед нею, його ельфійська конструкція вигиналася над прірвою, наче чужосвітня фантазія, що поєднувала одну безплідну поверхню з іншою.

«Це божевілля», — подумала вона.

Але Бог-Імператор підтвердив свій наказ. Він вимагав, аби Нейла підкорялася Сіоні у всьому.

Накази Сіони були чіткими, не залишали обхідних шляхів. А Нейла не мала тут змоги спитати свого Бога-Імператора. Сіона сказала: «Коли його повіз буде на середині мосту — тоді!»

— Але чому?

Вони стояли осторонь від інших, у холодному світанку, на вершині Бар’єрної Стіни. Нейла почувалася невпевнено, була тут самотньою, віддаленою і вразливою.

Годі було заперечити похмурому виразу обличчя Сіони, її тихому, але напруженому голосу:

— Думаєш, що можеш завдати шкоди Богу?

— Я… — Нейла могла тільки стенути плечима.

— Ти мусиш мені підкорятися!

— Мушу, — погодилася Нейла.