Роджер Желязни: Лицар Відображень

Мені хотілося здаватися байдужим, щоб Ясра продовжувала. Просто їсти далі — як ще можна було краще довести це? Однак, опустивши очі, я виявив, що моя тарілка з супом зникла. Я взяв булочку, розламав її, зібрався було намазати маслом — і тут помітив, що моя рука тремтить. Хвилиною пізніше я зрозумів, що це від того, що мені хочеться задушити її.

Тому я зробив глибокий вдих-видих і випив ще вина. Вміст тарілки, яка з'явилася переді мною, збуджувала апетит, а слабкий аромат часнику та інших дражливих трав велів мені зберігати спокій. Я вдячно кивнув Мандору, те ж саме зробила і Ясра. Хвилиною пізніше я мазав булочку маслом.

Відкусивши кілька шматків і прожувавши їх, я сказав:

— Зізнаюся, не розумію. Ти сказала, що Мелман повинен був брати участь в моєму ритуальному вбивстві… тільки брати участь?

Ще півхвилини вона продовжувала їсти, потім знову посміхнулася.

— Випадок виявився занадто підходящим, гріх було знехтувати, — сказала вона трохи пізніше, — ви з Джулією розлучилися, вона зацікавилася окультизмом. Я зрозуміла, що треба звести їх із Віктором, щоб він навчив її декільком простим штучкам, обернувши собі на користь те, що вона була нещасна через ваш розрив, треба було перетворити це в повнокровну ненависть — таку сильну, щоб, коли підійде час жертвоприношення, їй би хотілося перерізати тобі горло.

Я подавився чимось, що за інших обставин було б приголомшливо смачним.

По праву руку від мене з'явився затуманений кришталевий кубок з водою. Я підняв його і відпивши, змив усе, що застрягло в горлі. Потім зробив ще ковток.

— Ну, така реакція в будь-якому випадку чого-небудь таки вартує, — зауважила Ясра. — Ти повинен визнати, що помста має особливу гостроту, якщо твій кат — той, кого ти колись любив.

Краєм ока я помітив, що Мандор киває. Мені теж довелося погодитися, що вона права.

— Мушу визнати, це — добре продумана помста, — сказав я. — Рінальдо теж був у цей присвячений?

— Ні, до цього часу ви стали занадто дружні. Я боялася що він попередить тебе.

Пару хвилин я обмірковував це, потім запитав:

— Що ж пішло не так?

— Єдине, що ніколи б не прийшло мені в голову, — сказала вона. — У Джулії і справді виявився талант. Кілька уроків у Віктора — і все, що він умів, у неї виходило краще… крім живопису. Чорт! Може, вона ще й малює. Не знаю. Я просто здала карту навмання — а вона пішла сама.

Мене пересмикнуло. Я подумав про свою розмову з ті'га в Лісовому Домі в ті давні часи, коли вона володіла тілом Вінти Бейль.

— Що, Джулія розвинула в собі ті здібності, які хотіла? — Запитала тоді мене ті'га. Я сказав, що не знаю. Я сказав, що вона жодного разу, нічим не видала цього… А незабаром пригадав нашу зустріч на стоянці біля супермаркету, і собаку, якій вона веліла сісти і яка, можливо, вже ніколи більше не ворухнеться… Я згадав це, але…

— І ти жодного разу не помічав ніяких проявів її дару? — Ризикнула Ясра.

— Не сказав би, — відповів я, починаючи розуміти, чому справи йдуть так, як є. — Ні, не сказав би.

… Наприклад, тоді, в Баскін-Роббінс, коли Джулія змінила смак морозива, поки стаканчик наближався до губ. Або тоді, у зливу, коли вона залишилася сухою без парасольки…

Ясра спантеличено насупилася і, не відриваючи від мене очей, примружилася.

— Не розумію, — сказала вона. — Якщо ти знав, ти міг би сам навчати її. Вона любила тебе. Ви були б грізною командою.

Всередині у мене все стислося. Вона була права — я підозрюю, я, можливо, навіть знав це, але придушував це знання в собі. Одного разу я, можливо навіть сам це спровокував — тієї прогулянкою в Відображеннях, енергетикою свого тіла…

— Це справа складна, — сказав я, — і дуже особиста.

— О, сердечні справи або дуже прості, або зовсім незбагненні для мене, — сказала вона. — Середини тут, здається, немає.

— Давай домовимося, що вони прості, — сказав я їй. — Коли я помітив ці ознаки, ми вже розходилися, і в мене не було ніякого бажання пробуджувати силу в колишній коханці, якій в один прекрасний день могло б спасти на думку попрактикуватися на мені.

— Цілком зрозуміло, — сказала Ясра. — Цілком. А скільки в цьому іронії!

— Справді, — зауважив Мандор, жестом викликаючи нові страви, які здіймаючи пару, з'явилися перед нами. — Поки розповідь про інтригу і оборотну сторону душі не завела вас далеко, мені хотілося б, щоб ви спробували грудки перепела, вимочені в «Мутон Ротшильд», з ложечкою дикого рису і пагонами спаржі.

Я зрозумів, що, показавши інший шар реальності, навів її на подібні роздуми, і додатково відвернув увагу від своєї персони — насправді я не настільки довіряв їй, щоб розкрити правду про себе. По-моєму, це говорило дещо і про мою здатність любити, і про здатність довіряти. Але я весь час відчував одне: є ще щось. Щось понад…