Роджер Желязни: Лицар Відображень

Пляшки затряслися і він, схоже, в перший раз помітив мене.

— О, постав-но їх он туди. Постав їх там, Мерлін, — сказав він, і ліворуч від мене на столі з'явився чорний піднос.

— Краще перевіримо, як збереглося вино до приходу цієї леді, — сказав він тоді, відливаючи частину рубінової рідини в два кубки.

Ми спробували, і він кивнув. Вино було краще, ніж у Бейля. Куди краще.

— Все, як треба, — сказав я.

Він обійшов навколо столу, підійшов до вікна і виглянув. Я пішов слідом. Мені уявилося, що десь у цих горах сидить у своїй печері Давид.

— Я відчуваю себе мало не винуватим, — сказав я, — що роблю такий перепочинок. Стільки всього, чим мені варто було б…

— Може, навіть більше, ніж ти підозрюєш, — відповів він.

— Дивись на це не як на перепочинок, а як на економію сил. Адже від цієї леді ти зможеш дещо дізнатися.

— Вірно, — погодився я. — Хотілося б знати, що саме.

Мандор пограв вином у келиху і, знизавши плечима, відпив ще один ковток.

— Вона багато знає. Раптом вона ненавмисно вибовкне що-небудь? А можливо, від такої уваги до своєї особи на неї знайде відвертість і вона стане товариською? Приймай речі такими, як вони є.

Я відпив ковток і з шкідливості міг би сказати, що у мене засвербіли великі пальці — до неприємностей. Насправді ж про те, що по зовнішньому коридору до нас наближається Ясра, мене попередив Логрус. Мандору я не став говорити про це, оскільки був упевнений, що це ж відчув і він. Я просто повернувся до дверей, і він приєднався до мене.

На ній було низько спущене з одного (лівого) плеча біле плаття, схоплене там алмазної шпилькою, на голові — алмазна ж тіара, яка в її світлому волоссі немов би випускала інфрачервоні промені. Ясра посміхалася, від неї добре пахло. Я відчув, що мимоволі випрямляюся, і глянув на свої нігті — переконатися, що вони чисті.

Мандор, як завжди, відважив більш вишуканий уклін, ніж я. Я ж відчув, що зобов'язаний сказати щось приємне. Тому, підкресливши свої слова поглядом, я відмітив:

— Ти вельми… елегантна.

— Обідати з двома принцами доводиться нечасто, — відповіла вона.

— Я — Герцог Західних Кордонів, — озвався я, — а не принц.

— Я мала на увазі будинок Савалла, — відповіла вона.

— Нещодавно, — зауважив Мандор, — ви були зайняті ретельною підготовкою до поєдинку.

— Терпіти не можу порушувати протокол, — сказала Ясра.

— У цих краях я рідко користуюся своїм Хаосським титулом, — пояснив я.

— Шкода, — сказала вона мені. — По-моєму, титул не просто… вишуканий. Адже по порядку спадкування ти мало не тридцятий, правда?

Я розсміявся.

— Навіть така сильна віддаленість — перебільшення, — сказав я.

— Ні, Мерль, вона майже не помилилася, — сказав мені Мандор. — Як зазвичай, додай або прибери кілька людей…

— Як таке може бути? — Запитав я. — Останній раз, коли я дивився…

Він налив у келих вина і запропонував Ясре. Та з посмішкою прийняла його. — Ти не дивився давно, — сказав Мандор. — Були ще смерті.

— Правда? Так багато?

— За Хаос, — сказала Ясра, піднімаючи келих. — Хай живе він довго.

— За Хаос, — відгукнувся Мандор.

— Хаос, — луною повторив я за ним, ми стукнолися кубками і випили.

Несподівано я відчув цілий букет захоплюючих ароматів.

Обернувшись, я побачив, що тепер стіл заставлений стравами з наїдками. В той же момент обернулася і Ясра, а Мандор ступив уперед і зробив жест, від чого стільці відсунулися, щоб прийняти нас.

— Прошу сідати, і дозвольте мені прислужити вам, — сказав він.

Ми сіли, взялися за їжу і виявилося, що «добре» — це не те слово. Минуло кілька хвилин, але крім похвальних слів на адресу супу, нічого сказано не було. Не хотілося першим починати словесний гамбіт, хоча мені приходило в голову, що те ж саме можуть відчувати і решта.

Нарешті, Ясра прокашлявся, і ми обидва подивилися на неї. Мене здивувало те, що вона, здається, раптом злегка занервувала.

— Ну, так як йдуть справи в Хаосі? — Запитала вона.

— У даний момент, хаотично, — відповів Мандор, — крім жартів. Він на мить задумався, потім зітхнув і додав: — Політика.

Вона повільно нахилила голову, немов прикидаючи, чи не випитати у нього подробиці, які йому, схоже, нічого не ворто було розголосити, а потім вирішила, що не треба. І повернулася до мене.

— На нещастя, поки я перебувала в Амбері, у мене не було можливості подивитися місцеві пам'ятки, — сказала вона. — Але з твоєї розповіді я зрозуміла, що і там життя почасти хаотичне.