Роджер Желязни - Лицар Відображень

Я зовсім було зібрався запитати Мандора, що відбувається, коли побачив, як за проломом, через який я втік, промайнула тінь великої кулі. Полум'я почало вщухати, залишався тільки стовп в центрі, що бив зі зруйнованого Джерела, долинув низький гуркітливий звук. Трохи згодом промайнула кругла тінь, ще більша колишньої, а я відчув крізь підошви чобіт, як тремтить від гуркоту земля.

Стіна впала. Незабаром обвалилася частина іншої стіни. Було відмінно видно, що там всередині. В клубах диму та пилу знову пронеслася подоба величезної кулі. Язики полум'я були пригнічені. Логрусовий зір все ще дозволяв мені мигцем помічати світлі лінії плавно переходячої від Ясри до Шару сили.

Мандор простяг руку. Приблизно через хвилину до нас, підстрибуючи, наблизилася маленька металева кулька. Він спіймав її.

— Ходімо назад, — сказав він. — Соромно було б пропустити фінал.

Ми пройшли крізь один з безлічі проломів в огорожі, в рові в одному місці було насипано доволі каменів, щоб перейти по них на іншу сторону. Я виголосив огороджувальне заклинання, щоб хоч якийсь час утримати війська, які групувалися, подалі від будівель і нашого шляху.

Пройшовши крізь зруйновану стіну всередину, я побачив, що спиною до вогняної вежі, здійнявши руки, стоїть Ясра. Її обличчя покривала маска сажі, по якій стікали струмки поту, розфарбовуючи обличчя Ясри під зебру. Мені вдалося відчути, як сили пульсують, проходячи крізь її тіло. Футах в десяти над нею, в повітрі, висів Шару з багряним обличчям і головою, звернутою на бік, як ніби у нього була зламана шия. Непосвяченому могло здатися, що він чарівним чином левітує. Логрусовий зір показав мені силову лінію, на якій був підвішений Шару — жертва того, що, по-моєму, можна визначити як «лінчування за допомогою магії».

— Браво, — заявив Мандор, тихо і повільно звівши долоні. — Бачиш, Мерлін? Я б виграв парі.

— Ти завжди краще оцінював здібності, ніж я, — визнав я.

— … І клянись служити мені, — донеслися слова Ясри.

Губи Шару заворушилися.

— І клянуся служити тобі, — видихнув він.

Вона повільно опустила руки, і силова лінія, що тримала його, стала подовжуватися. Поки він опускався на розколоту підлогу Фортеці, вона зробила лівою рукою жест, який нагадав мені, як одного разу я бачив знак, яким диригент оркестру велів вступати дерев'яним духовим інструментам. Від Фонтана відокремився великий згусток полум'я, впав на Шару, стік по ньому і пішов у землю. Все це сталося миттєво, але сенсу я не вловив…

Шару продовжував повільно спускатися, немов на небесах хтось ловив на нього крокодилів. Коли його ноги наблизилися до землі, я виявив, що затамував подих, співчутливо очікуючи, що тиск на його шию ослабне. Проте цьому не судилося статися. Досягнувши землі, його ступні увійшли в неї і він продовжував спускатися, немов був незрозумілою голограмою. Шару занурився по щиколотку, потім до колін, і все йшов і йшов у землю. Тепер вже було важко сказати, дихає він, чи ні. З губ Ясри злітала тиха літанія команд, а від Фонтана раз за разом відділялися вогненні полотнища, які розхлюпувалися по Шару. Той занурився вже вище пояса, потім до плечей і трохи вище. Коли видна була вже тільки голова з розкритими, але нічого не видячими очима, вона зробила ще один рух рукою, і подорож під землю було зупинено.

— Віднині ти — вартовий Джерела, — оголосила вона, — і відповідаєш тільки переді мною. Ти визнаєш це?

Потемнілі губи скривилися.

— Так, — був у відповідь шепіт.

— Тепер іди, збери полум'я, — наказала вона, — почни своє перебування на цій посаді.

Здається, він кивнув — в ту саму мить, коли знову почав занурюватися. Ще трохи, і залишився тільки схожий на вату клаптик волосся, а в наступну мить земля поглинула і його. Силова лінія зникла.

Я відкашлявся. Тут Ясра впустила руки і обернулася до мене. На її губах грала легка усмішка.

— Він живий чи мертвий? — Запитав я, і додав:

— Чисто академічний інтерес.

— Далебі, я точно не знаю, — відповіла вона. — По-моєму, всього потроху — і як у всіх нас.

— Страж Джерела, — задумливо мовив я. — Цікаве існування.

— Краще ніж бути вішалкою, — зауважила вона.

— Смію думати.

— Гадаю, ти вважаєш, що за те, що ти повернув мене в колишній стан, я повинна тепер відчувати до тебе певну подяку, — заявила вона.

Я знизав плечима.

— По правді кажучи, у мене є про що подумати, окрім цього.

— Ти хотів покласти край розбрату, — сказала вона, — а мені хотілося повернути цей замок. До Амбера у мене, як і раніше, немає добрих почуттів, але я бажаю сказати, що ми квити.