Роджер Желязни - Лицар Відображень

— Факір, — запитав я, — ти впевнений, що цього разу сили тобі надав саме Логрус і Логрус заклав у тебе ті інструкції, що ти несеш?

— Так.

— А звідки в тебе така впевненість?

— Я відчуваю точнісінько те ж саме, що й в першу зустріч з Логрусом, коли вперше відчув нові здібності.

— Зрозуміло. Ще питання: Єдиноріг і Змія, яких ми бачили тоді в каплиці, могли бути такими ж істотами, як ті Дворкін і Оберон з печери?

— Ні. Я би відчув. Вони були абсолютно не такими. Вони вселяли жах і могутність, і були повністю такі, якими уявлялися.

— Добре, — сказав я. — Я турбувався, що все це може виявитися якою-небудь складною шарадою, придуманою Колесом-Привидом.

— Я прочитав це у твоїх думках. Але не зумів зрозуміти, чому справжні Єдиноріг і Змія спростовують цю тезу. Вони просто могли проникнути в конструкцію Привида, щоб звеліти йому припинити шум, тому що хочуть поспостерігати, як закінчиться гра.

— Я про це не подумав.

— І, можливо, привид зумів обчислити місце, куди дуже важко дістатися і Лабіринту, і Логрусу, і проник туди.

— Гадаю, в цьому щось є. На жаль, це повертає мене трохи чи не до того, з чого я починав.

— Ні, тому що це місце — не вигадка Привида. Воно було завжди. Про це я дізнався від Логруса.

— По-моєму, знати це — слабка втіха, і…

Я так і не закінчив свою думку, тому що мою увагу привернуло раптове ворушіння в протилежному секторі кільця. Там я побачив вівтар, якого раніше не помічав, за ним стояла жіноча фігура, а на вівтарі, пов'язаний, лежав поцяткований плямами світла і тіні чоловік. Вони дуже нагадували першу пару.

— Ні! — Крикнув я. — Досить!

Але варто було мені рушити в їх напрямі, як лезо опустилося. Ритуал повторився, вівтар обрушився і знову все забрав смерч. До того часу, як я добрався туди, ніщо не говорило про будь-яку надзвичайну подію.

— Що скажеш? — Запитав я Факіра.

— Сили ті ж, що й першого разу, але вони якимось чином помінялися місцями.

— Навіщо? Що відбувається?

— Це — зустріч Сил. Вже певний час Лабіринт і Логрус обидва намагаються пробитися сюди. Жертвопринесення, подібні цим, свідком яких ти опинився, допомагають підготувати ті слабкі місця, що потрібні їм обом.

— Навіщо їм знадобилося з'являтися тут?

— Нейтральна зона. Старовинна напруга між ними ледь помітно похитнулася. Від тебе чекають, що ти яким-небудь манером зрушиш баланс сил на користь когось одного.

— У мене немає ні найменшого уявлення, як підступитися до такої справи.

— Коли прийде час, дізнаєшся.

Я повернувся на стежку і пішов далі.

— Мені трапилося пройти мимо, коли повинні були відбутися жертвопринесення? Або жертви були принесені, тому що я проходив мимо?

— Було вирішено, що це станеться, коли ти опинишся поруч. Ти — сполучна ланка.

— Так що ж, по-твоєму, можна очікувати…

По ліву руку від мене з-за каменя з тихим смішком виступила якась фігура. Рука моя потягнулася до меча, але в нього в руках нічого не було і рухався він повільно.

— Розмовляєш сам з собою. Поганий знак, — зауважив він.

Цей чоловік був чорно-біло-сірим начерком. Судячи з темної правої сторони і білої лівої, він цілком міг бути тим, хто першим заніс кинджал над жертвою. Не можу висловити це словами. Ким би — чи чим би не був він, або воно, я зовсім не бажав зав'язувати знайомство.

Тому я знизав плечима.

— Єдиний знак, який тут мене хвилює — це покажчик з написом «ВИХІД», — відповів я, проходячи мимо.

Впавши мені на плече, його рука з легкістю розвернула мене до нього. Знову смішок.

— Тут слід бути обережніше з тим, до чого прагнеш, — сказав він низьким стриманим голосом. — Іноді бажання тут виконуються. І якщо виконавець помилиться і зрозуміє твоє «ВИХІД» як «СМЕРТЬ» — ну, тоді ф'ю! — твоє існування може закінчитися. Ти полетиш як хмарка диму. Змішаєшся з землею. Відправишся куди завгодно, до чорта в зуби — і привіт!

— Там я вже був, — відповів я, — а по дорозі ще багато де побував.

— Ого! Дивись-но! Твоє бажання і правда виконано, — зауважив він, лівим оком піймавши спалах світла і немов дзеркальцем відбивши його у мою сторону. Я все-таки зумів мигцем побачити його праве око — неважливо, як мені довелося для цього жмуритися і вивертатися.

— Геть! — Закінчив він, тицьнувши пальцем.

Я повернув голову в зазначеному напрямку і там, над верхнім каменем якоїсь споруди, сяяв знак «ВИХІД» — точно такий, як над дверима театру неподалік від нашого університетського містечка, куди я частенько ходив.