Роджер Желязни - Лицар Відображень

— Ти успішно відчергував, — сказав він. — Зараз серед обладунків та зброї, які ти стеріг, Ти повинен вибрати те, що тобі потрібно, а потім пройти через одну із трьох дверей у цій стіні.

— Через які?

— Одні з них — двері Хаосу, інші — Порядку, а про природу третьої мені нічого не відомо.

— Е… Як же в такому випадку прийняти обгрунтоване рішення?

— Думаю, ти зможеш пройти тільки в ті двері, які відкриються.

— Тоді вибору тут насправді немає, а?

— Думаю на це може вплинути те, що ти вибереш у цій скоб'яній купі.

Я прикінчив хліб, запив його залишками води. Потім піднявся.

— Ну, — сказав я, — давай подивимося, що вони стануть робити, якщо я нічого не виберу. А з карликом вийшло погано.

— Він знав, що робить і чим ризикує.

— Ну, що тут ще скажеш.

Я підійшов до тих дверей, що були від мене по праву руку, тому що вони були найближче. Двері вели в яскраво освітлений коридор, який, звужуючись, ставав все світліше і світліше і в декількох метрах від мене губився з поля зору. Я не зупинився. І, чорт візьми, трохи не зламав собі ніс. Як ніби наткнувся на скляну стіну. Це було символічно. Як вийти на світ божий цим шляхом, я собі не міг уявити.

— Чим далі я за тобою спостерігаю, тим більшим циніком ти стаєш, — Зауважив Факір. — Цю твою думку я вловив.

— Гаразд.

До середніх дверей я підходив більш обережно. Вони були сірого кольору і, здається, теж вели в довгий коридор. Тут було видно трохи далі, ніж в першому коридорі, хоча крім стін, підлоги і стелі, нічого не було. Я витягнув руку і виявив, що шлях вільний.

— Схоже, це ті самі двері, — зауважив Факір. — можливо.

Я перейшов до дверей ліворуч, в коридорі за ними було чорно, як у Господа в кишені. Я пошукав рукою приховані перешкоди і знову не зустрів ніякого опору.

— Гм. Схоже, вибирати мені все-таки доведеться.

— Дивно. Щодо цього у мене немає ніяких інструкцій.

Я повернувся до средніх дверей і зробив крок уперед. Почувши позаду якийсь звук, я обернувся. Карлик сів. Він реготав, тримаючись за боки. Тоді я спробував повернути назад, але тепер щось заважало мені повернутися. Тут раптом те, що я бачив, стало зменшуватися, як ніби я швидко понісся вдалину.

— Я думаю, цей малюк мертвий, — сказав я.

— Я теж, всі ознаки були в наявності.

Обернувшись, я подивився туди, куди прямував. Відчуття швидкості не було. Можливо, зменшувалася каплиця, а я залишався на місці.

Я зробив крок вперед, потім ще. Ноги опускалися на землю зовсім беззвучно. Я рушив у дорогу. Пройшовши кілька кроків, я витягнув руку, щоб помацати стіну зліва. І не зустрів нічого. Я спробував правою рукою. Знову нічого. Я ступив вправо і знову потягнувся до стіни. Нічого. Здавалося, обидві примарні стіни як і раніше знаходяться на рівній відстані від мене. Буркочучи, я залишив їх у спокої і швидко покрокував уперед.

— У чому справа, Мерлін?

— Відчуваєш ти чи ні стіни праворуч і ліворуч від нас? — Запитав я.

— Нє-а, — відповів Факір.

— Зовсім не здогадуєшся, де ми?

— Ми йдемо між Відображеннями.

— Куди нас ведуть?

— Ще не знаю. Хоча ми слідуємо шляхом Хаосу.

— Що? Звідки ти знаєш? Я думав, нам доведеться вибрати з тієї купи що-небудь хаосське, щоб нас впустили сюди.

Тут я швидко оглянув себе. І виявив, що в халяву правого чобота вчепився кинджал. Навіть у тьмяному світлі я зумів впізнати роботу — наче отримав вісточку з дому.

— Нас якимось чином обманули, — сказав я. — Тепер зрозуміло, чому Карлик сміявся. Він підсунув мені це, поки ми були без свідомості.

— Але все ще можна було вибирати між цим коридором і коридором темряви.

— Вірно.

— Так чому ж ти вибрав цей?

— Тут світліше.

Ще півдюжини кроків — і зник навіть натяк на стіни. І дах, до речі, теж. Озираючись, я не бачив ніяких ознак ні коридору, ні входу в нього. Позаду був лише порожній, похмурий простір. На щастя, підлога — або земля — під ногами залишалася твердою. Єдине, чим можна було виділити цю дорогу з навколишнього мороку — це бачити її. Я крокував по перлинно-сірій стежці через долину Відображень, хоча технічно, вважаю, я йшов між ними. Ну-ну. Хтось або щось, щоб позначити мені шлях, неохоче проливав на стежку якомога менше світла.

Крокуючи в похмурій тиші, я дивувався, серед скількох відображень вже пройшов, а потім — чи не занадто прямолінійно розглядаю подібний феномен. Ймовірно, так.