Роджер Желязни - Лицар Відображень

— Не знаю, Факір, — відповів я, розтираючи ліву щиколотку. — Вважаю, що це цілком можливо. Ти звик до нового стану?

— Так. Здогадуюся, що це нерозумно з моєї сторони. Як мене може хвилювати те, що я буду тужити, коли втрачу його?

— Питання хороше, але відповіді я не знаю. можливо, врешті-решт ти все одно досягнеш такого стану.

— Не думаю, але точно не знаю.

— Ти боїшся повернутися в попередній стан?

— Так.

— Ось що я тобі скажу. коли ми знайдемо вихід звідси, не лізь вперед мене.

— Не можу.

— Чому? При потребі ти будеш по рукою, але я можу і сам про себе подбати. Раз у тебе тепер з'явилися почуття, в тебе повинне бути і власне життя.

— Але ж я виродок.

— А хіба всі ми не такі? Просто хочеться, щоб ти знав — я розумію тебе і ставлюся до цього нормально.

Він ще раз стиснув мені руку й замовк.

Хотів би я не боятися випити воду.

Я просидів там, напевно, майже годину, докладно перебираючи все, що сталося зі мною за останній час, відшукуючи розгадки і розмірковуючи, яка ж тут система.

— Здається, я чую твої думки, — раптом сказав Факір, — і можу в одному питанні дещо запропонувати твоїй увазі.

— Так? Що це таке?

— Той, хто переніс тебе сюди…

— Істота, що виглядала, як мій батько?

— Так.

— Що ж він?

— Він був не таким, як два твоїх перших відвідувачі. Він був смертним. А вони — ні.

— Ти хочеш сказати, що це і справді міг бути Корвін?

— Я ніколи не зустрічав його, тому не можу сказати. Але він не був однією з цих конструкцій.

— А ти знаєш, що вони таке?

— Ні. Знаю тільки одну дивну річ — і зовсім не розумію її.

Я нахилився вперед, потираючи скроні. Кілька разів я глибоко зітхнув.

У горлі було дуже сухо, а м'язи боліли.

— Продовжуй. Я чекаю.

— Я не дуже знаю, як це пояснити, — сказав факір, — але в дні, коли я не умів відчувати, ти, не подумавши, проніс мене на зап'ясті через лабіринт.

— Я пам'ятаю. Потім через твої реакції у мене довго залишався рубець.

— Створіння хаосу і створіння порядку не занадто добре сходяться. Але я вижив. І придбав досвід. А ті подоби Дворкіна і Оберона, що приходили до тебе в печеру…

— Ну?

— Людською була тільки їхня зовнішність. Всередині, в геометричній структурі, пульсували енергетичні поля…

— Ти говориш так, ніби це була комп'ютерна мультиплікація.

— Щось подібне не виключено. Точно не знаю.

— А мій батько не був одним із них?

— Нє-а. але я веду не до того. Я дізнався першопричину.

Я раптово насторожився.

— У якому сенсі?

— Завитки… геометричні структури, з яких створювалися ці постаті… вони відтворюють частини амберського лабіринту.

— Ти, мабуть, помилився.

— Ні. Нестачу чутливості я доповнюю пам'яттю. Обидві фігури Були тривимірними викривленнями сегментів лабіринту.

— А навіщо лабіринт морочив мене, створюючи такі фальшивки?

— Я всього лише смиренне знаряддя вбивства. Міркування ще не стали моєю сильною стороною.

— Якщо у це замішані Єдиноріг і Змія, по-моєму, і лабіринт не можна виключати.

— Про Логрус ми знаємо точно.

— І мені здається, що в той день, коли Корал зайшла в лабіринт, він проявив розумність. Припустимо, що так воно і є; він здатний створювати такі конструкції… Чому він хотів, щоб вони відвели мене сюди? Чи Корвін переніс мене кудись не туди? То що це за місце? І що від мене потрібно Лабіринтові? І чого хоче від мене батько?

— Заздрю твоїй здібності не звертати увагу на певні речі, — відповів Факір. — Це і є риторичні питання, я правильно зрозумів?

— По-моєму, так.

— До мене почала надходити інформація іншого роду, тому я роблю висновок, що ніч закінчилася.

Я скочив на ноги.

— Чи означає це, що мені можна поїсти… І напитися? — Запитав я.

— По-моєму, так.

Тут я швидко рушив з місця.

— Поки я ще новачок у таких справах, тому дивуюся, чи не вважатиметься такий стрибок через вівтар неповагою, — прокоментував Факір.

Чорні вогники, коли я проскочив між ними, заблимали.

— Чорт забирай, я навіть не знаю, кому призначений цей вівтар, — відповів я, — А неповагу я завжди вважав своєю відмітною рисою.

Схопивши глечик, я зробив довгий ковток, і тут земля слабо затремтіла.

— Знов-таки може бути, що у чомусь ти правий, — сказав я, подавившись.

Я обійшов вівтар, із глечиком і короваєм, минув захололого вже карлика і дістався до лави, яка йшла вздовж задньої стіни. Сівши, я прийнявся їсти і пити, але вже повільніше.

— Що далі? — Запитав я. — Ти сказав, що інформація знову надходить?