Роджер Желязни - Лицар Відображень

— Але ти ще й посвячений Лабіринту і дитя Амбера, — відповіла велична постать.

— Вірно, — сказав я, — тим більше у мене є причини не вибирати, на чиїй я стороні.

— Приходить час, коли чоловік повинен зробити вибір, — заявив він. — Для тебе він настав. На чиєму ти боці?

— Навіть якби я вірив, що ви той, за кого себе видаєте, я не вважав б себе зобов'язаним робити подібний вибір, — сказав я. — А при Дворі існує переказ, що Дворкін — сам посвячений Логрусу. Якщо це правда, то я всього лише йду по стопах поважного предка.

— Але він відрікся від Хаосу, коли створив Амбер.

Я знизав плечима.

— Добре, що я нічого не створив, — сказав я. — Якщо вам потрібно від мене щось особливе, розкажіть мені, що це, щоб у мене були всі підстави вчинити так, як ви бажаєте — і, можливо, я допоможу вам.

Він простягнув руку.

— Ходімо зі мною, і ти ступиш в новий Лабіринт, по якому повинен пройти за правилами тієї гри, що повинна бути зіграна Силами.

— Я як і раніше не розумію вас, але впевнений, що справжнього Оберона не зупинила б настільки нескладна охорона. Підійдіть до мене, потисніть мені руку, і я з радістю буду супроводжувати вас і гляну на те, що ви хочете мені показати.

Він став ще вище ростом.

— Ти неодмінно хочеш перевірити мене? — Запитав він.

— Так.

— Будь я з плоті і крові, навряд чи це стривожило б мене, — заявив він. — Але оскільки тепер я зроблений з цієї примарної нісенітниці, то не знаю. Я б вважав за краще не ризикувати.

— У такому разі, мені слід погодитися з вашою думкою з приводу вашої нісенітниці.

— Онук, — рівним тоном сказав він, а в очах з'явився червонуватий вогонь, — ніхто з моїх нащадків не сміє так звертатися до мене — навіть до мертвого. Тепер я йду за тобою не як друг. Тепер я йду за тобою щоби крізь полум'я потягнути тебе в цю мандрівку.

Він наближався. Я відступив на крок.

— Навіщо ж все приймати на свій рахунок… — Почав був я.

Коли він наткнувся на мою охорону, ефект був як від фотоспалаху, і я прикрив очі. Жмурячись від надлишку світла я побачив фрагменти точного повтору того, як вогонь здирав плоть з руки Дворкіна. Оберон в деяких місцях став прозорим, а подекуди розплавився. Коли зовнішня схожість зійшла, всередині нього — крізь нього, — я побачив абстрактно розташовані всередині контурів великої, благородної фігури завитки і закарлючки, перемички і канавки. Незважаючи на це, на відміну від Дворкіна, видіння не зникало. Проминувши мою охорону, воно уповільнило рух, але, тим не менш продовжувало йти в мою сторону, простягаючи руки. Чим би воно не було насправді, воно було одним із самих страшних створінь, з якими мені доводилося стикатися. Продовжуючи задкувати від нього, я звів руки, знову змусивши з'явитися Логрус.

Знак Логрус опинився між нами. Абстрактна версія Оберона продовжувала підбиратися до мене, недбало змальовані руки духа зіткнулися з звивними відростками Хаосу.

Я не намагався зробити з цією примарою небудь на відстані. Навіть за допомогою Логруса. Я відчував, який надзвичайний жах вселяє це істота. Тому ось що я зробив: я жбурнув Знак у цього фальшивого короля. Потім я прошмигнув повз них обох назовні і покотився, дряпаючи ступні і руки, коли впав на схил, сильно вдарився об валун і міцно обхопив його, в той момент, коли печера злетіла в повітря з таким шумом і спалахом, немов прямим попаданням накрило склад амоніту.

Я лежав, щільно заплющивши очі й здригаючись, напевно, з півхвилини. Мене не покидало відчуття, що в будь-яку секунду що-небудь може хапнути мене за дупу, якщо тільки я не буду лежати абсолютно нерухомо, зі всіх сил намагаючись здаватися ще одним каменем.

Тиша була абсолютною. Коли я відкрив очі, світло зникло, але вхід в печеру зберіг свої обриси. Я повільно підвівся на ноги і ще повільніше пішов. Знак Логруса пропав і, з незрозумілих причин, мені до відрази не хотілося ще раз викликати його. Коли я заглянув в печеру, в ній не виявилося ніяких ознак того, що щось взагалі відбулося, не вважаючи моєї підірваної охорони.

Я ступив усередину. Ковдра так і лежало там, куди впала. Простягнувши руку, я помацав стіну. Холодний камінь. Скоріше всього, вибух стався не в цьому Відображенні, а в якомусь іншому. Моє маленьке вогнище все ще слабо блимало. Я таки ще раз викликав його до життя. Але єдиним, що я побачив в його світлі і чого не помічав раніше, була моя чашка кави, яка впала і таки розбилася.

Я так і залишив руку на стіні. Нагнувся. Трохи згодом діафрагма у мене некеровано стиснулася. Я зареготав. Не знаю точно, чому. На мене навалилося все, що з'ясувалося після тридцятого квітня. І вийшло так, що цей сміх витіснив інший варіант — забити себе в груди і завити.