Роджер Желязни - Знак Єдинорога

— «Досягнеш стану»? Може бути, він сказав «місця»?

— Ні. На такі речі у мене прекрасна пам'ять.

— Дивно… Хоча я і не розумію, чим це може допомогти нам. Попахує метафізикою.

— Готовий сперечатися, що Бранд знає, в чому справа.

— Гадаю, ти правий, хоча нам-то від цього яка користь?

— Вистачить воду в ступі товкти! — Втрутився Ганелон. — Якщо з Відображеннями і Картами нічого не виходить, то треба визначити, де ми знаходимося, а потім шукати підмогу.

Я кивнув, погоджуючись.

— Оскільки ми не в Амбері, то, по-моєму, сміливо можна припустити, що ми в якомусь дивному Відображенні зовсім поруч із ним: адже ми навіть не помітили, як перейшли сюди. Ми потрапили сюди не за власним бажанням. Отже, за всім цим хтось стоїть. І цей маневр має свою мету. Якщо цей хтось збирається напасти, то кращого моменту йому не дочекатися. Якщо ж йому потрібно щось інше, то він сам з'явиться, оскільки самі ми ні про що не можемо здогадатися.

— Ти пропонуєш нічого не робити?

— Я пропоную почекати. Який сенс блукати в таких хащах?

— Здається, колись ти говорив мені, що Відображення, близькі до Амбера, майже подібні йому, — зауважив Ганелон.

— Можливо. І що?

— Тоді, якщо ми так близько до Амбера, як ти вважаєш, нам потрібно всього лише їхати на сонце до тих пір, поки ми не опинимося на місці, де у нашому Відображенні заходиться місто.

— Все не так просто. І навіть, якщо ми опинимося там, що станеться?

— Можливо, в точці максимального збігу Карти знов почнуть діяти?

Рендом глянув на Ганелона, потім на мене.

— Ти знаєш, варто спробувати, — зауважив він. — Зрештою, що нам втрачати?

— Те, що ще залишилося від нашої здатності орієнтуватися. Сама ідея непогана. Якщо тут нічого не станеться — спробуємо. Але мені здається, чим далі ми їдемо, тим швидше зникає дорога позаду нас. Ми просто не переміщаємося в просторі. За таких обставин я не вирушу з місця, поки не буду впевнений, що іншого вибору у нас немає. Якщо кому-небудь потрібно, щоб ми опинилися в якомусь місці, то нехай пошле трохи розбірливіше запрошення. А ми почекаємо.

Вони обидва згідно кивнули. Рендом став було спішуватися, але раптом завмер, одна нога в стремені, інша на землі.

— Скільки років пройшло, — прошепотів він. — А я ніколи не вірив в це…

— Що таке? — Також пошепки запитав я.

— З'явився вибір, — відповів він і вискочив у сідло. Рендом дуже повільно подав коня вперед. Я поїхав за ним і через кілька митей побачив його. Такий же білосніжний, як і в гаю, Єдиноріг стояв, наполовину схований зеленою папороттю.

Коли ми зрушили з місця, він повернувся і через кілька секунд майнув попереду, зупинившись за стовбурами величезних дерев.

— Бачу! — Прошепотів Ганелон. — Подумати тільки, значить він насправді існує… Це ж ваш фамільний герб!

— Так.

— Тоді це добрий знак.

Я нічого не відповів, але рушив за Єдинорогом, не втрачаючи його з виду. У тому, що ми повинні слідувати за ним, я вже не сумнівався.

Він тримався так, щоб що-небудь весь час закривало його від нас, з неймовірною швидкістю перебігаючи від укриття до укриття, уникаючи відкритих місць, не залишаючись у Відображенні на прогалинах. Ми скакали за ним, забираючись все далі і далі в гущавину, яка вже зовсім не була схожа на ліс, що росте на схилах Колвіра. Тепер ліс з усіх околиць Амбера найбільше нагадував Арден: місцевість була порівняно рівною, а дерева ставали все величнішими.

Минула година, потім друга, перш ніж ми вийшли до маленького чистого струмка. Єдиноріг повернув до нього. Коли ми їхали по березі, Рендом зауважив:

— Це місце мені здається знайомим.

— Згоден, — відповів я, — але не зовсім. Не можу зрозуміти, в чому справа.

— Я теж.

Незабаром почався підйом, що ставав все крутіше. Їхати стало важче, але Єдиноріг також уповільнив крок, щоб коні не відставали. Грунт став кам'янистий, дерева не такі високі. Струмочок звивався і дзюрчав. Я втратив рахунок його вигинів, але поступово ми наблизилися до вершини невеликої гори, по схилу якої ми і переміщалися.

Вибравшись на рівну площадку, ми поскакали до лісу, з якого витікав струмок. Краєм ока я помітив праворуч від себе прірву і далеко від нас — крижане холодне море.

— Високо ми забралися, — пробурчав Ганелон. — Начебто схоже на рівнину, але…

— Гай Єдинорога! — Перервав його Рендом. — Ось на що це схоже! Дивіться!

Він виявився правим. Попереду нас лежала галявина, усіяна валунами. Між ними знаходилася криниця, джерело струмка, вздовж якого ми пересувалися. Поляна була більшою, рослинність пишнішою. Мій внутрішній компас стверджував, що це зовсім інше місце. І все ж схожість не могла бути випадковістю. Єдиноріг вискочив на камінь біля джерела, глянув на нас і відвернувся. Можливо, він дивився на океан.