Роджер Желязни: Знамення Долі

Тільки насправді вони були не мої.

Хоча я і пізнав їх — на одному рівні — коли перетасовував, але на іншому рівні я був до крайності здивований. Це були Карти, схожі і водночас не такі, як ті Карти, що мені довелося бачити раніше.

Колода була не повною. Власне, було всього кілька окремих Карт, і вельми дивних. Коли я почув звук поліцейської сирени, то швидко засунув їх у кишеню. Пасьянс спробуємо розкласти трохи пізніше…

Я промчав вниз по сходах і, як корок з пляшки, вискочив через двері чорного ходу, нікого не зустрівши на шляху. Тіло все ще лежало там, де впало, і всі сусідські собаки обговорювали цю подію, не шкодуючи горлянок. Я ж зайнявся подоланням перешкод у вигляді паркану, топчучи чужі квіткові клумби, пробиваючись через задні дворики до своєї машини, припаркованої на бічній вуличці. Кілька хвилин потому я був уже далеко від дому Джулії, намагаючись стерти з пам'яті спогади про криваві відбитки лап…

Я натискав на педаль газу, забирючись подалі від нестямного собачого гавкоту і іншого шуму, поки не опинився в спокійному місці. Там я зупинив машину, вийшов з неї і пішов пішки.

Через деякий час мені попався невеликий і пустельний скверик. Сівши на лавку, я дістав Карти і став їх вивчати.

Частина з них здавалася наполовину знайомої, решта ж виглядали абсолютно загадковими. Я занадто довго дивився на одну, поки не почав чути пісню сирен. Тоді я відклав їх. Я не міг впізнати стилю. Це було вельми неприємне почуття.

Це нагадало мені історію про одного відомого токсиколога, який випадково прийняв отруту, від якої ще не було протиотрути. Перед ним негайно виникло питання — чи прийняв він смертельну дозу? Він заглянув у класичний підручник, який сам і написав за кілька років до цього. Тоді він звернувся до іншого довідника, автором якого був інший відомий фахівець з отрут. У відповідності з ним він отримав лише половину летальної дози, беручи до уваги вагу його тіла. Що йому залишалося робити? Він сів і став чекати, сподіваючись, що в даному випадку правий не він.

Я відчував приблизно те ж почуття, оскільки сам був експертом в Картах. До цих пір я не сумнівався, що зможу дізнатися роботу будь-кого, хто здатний робити такі штуки.

Я взяв одну з Карт, яка чомусь подобалася мені більше за інших, немов нагадувала мені щось. На ній був зображений невеликий мис, який вдавався в озеро, покрите травою, і щось яскраве і блискуче праворуч, фрагментом. Я дихнув на карту, на мить затуманив малюнок, потім клацнув її нігтем. Вона задзвеніла, як скляний дзвіночок, потім ожила.

Зарухалися, затремтіли тіні, і над озером на зображенні настав вечір. Я провів над Картою рукою, і зображення завмерло. Знову озеро, трава, світло сонця.

Дуже далеко, в тому місці потік часу рухався швидше моєї нинішньої позиції. Це було досить цікаво.

Я намацав стару трубку, якою іноді бавився, набив її, розкурив і надовго задумався, попихкуючи димком. Карти функціонували, все було в нормі, це була не просто майстерна імітація, хоча я поки не розумів їх призначення. Але в даний момент мене турбувало не це.

Сьогодні було тридцяте квітня, і я в черговий раз зустрівся зі смертю. Хтось знову хотів пограти моїм життям. І на цей раз скористався заступником. Але сьогодні все було незвично. Я знищив не простого пса. І ці Карти… Де Джулія взяла їх і чому хотіла передати мені? Карти і собака — це вказувало на сили, які не були підвладні простій людині. До цих пір я вважав, що став об'єктом переслідування з боку якогось психа, з яким зможу розправитися на дозвіллі, але події сьогоднішнього ранку кидали на всю цю історію зовсім інше світло. Я мав справу з біса сильним противником…

Я мерзлякувато пересмикнув плечима. Якби можна було знову поговорити з Люком, попросити його детальніше відтворити події минулого вечора — раптом Джулія щось таке сказала, що могло б дати мені нитку. Я не проти б повернутися і більш ретельно оглянути її квартиру, але про це тепер не може бути й мови. Коли я їхав звідти, біля парадного в'їзду вже була поліція. Деякий час туди не можна буде повертатися.

Залишався ще Рік Кінскі, хлопець, з яким почала зустрічатися Джулія після того, як ми з нею розлучилися. Я знав його — худий, з вусами, інтелектуального типу, з товстими скельцями окулярів і так далі. Він працював в книжковому магазині, куди я заходив пару раз. Можливо, йому що-небудь відомо про Карти або про те, як Джулія потрапила в ситуацію, результатом якої стала її жахлива загибель.