Роджер Желязни: Знамення Долі

У моїй уяві промайнула малоприємна картина відкушених пальців, але все-таки мені вдалося зловити звіра під щелепу і стиснути. Я витягнув руку і подався вперед, назустріч поштовху.

Мені вдалося утримати захват і погасити інерцію руху, так що сила кидка не збила мене на підлогу.

Мої вуха оглушило гарчання монстра, а всього в футі від мого обличчя стікала слиною його зубаста паща. У цей момент я раптово зрозумів, що не зовсім уявляю, що мені робити далі.

Якби це була проста собака, я міг би розбити її голову об який-небудь підходящий предмет — яремна вена у собак проходить глибоко і не можна покладатися на прямий тиск. Але це була не собака, а дещо посильніше, і я вже почав втрачати захват. Крім того, відштовхуючи пащу далі і вгору від себе, я зрозумів, що звір навіть вище мене ростом, якщо його поставити вертикально.

Звичайно, можна було б штовхнути його в м'яке, незахищене черево, але це могло вивести мене з рівноваги. Крім того, мені довелося б розтиснути захват, а в цьому випадку мій пах виявився би доступний для його величезних зубів.

Поки я так міркував, цей звір встиг уже скинути мою руку, так що мені не залишалося нічого іншого, крім як скористатися правою, так що я відкинув свого ворога з усією силою, на яку був здатний, і відступив на крок. Я окинув поглядом квартиру, сподіваючись знайти якесь підходяще знаряддя, але під рукою не було нічого.

Воно знову кинулося вперед, цілячись прямо мені в горло, занадто швидко і високо підстрибнуло, щоб я міг нанести удар ногою в його голову і відхилитися вбік.

Його передні лапи знаходилися на рівні моєї діафрагми, і я вирішив скористатися ще однією порадою мого дядька. Я зловив бестію за ці лапи і смикнув з поворотом вниз і назад, падаючи на коліно, щоб оминути розкриту пащу, одночасно опускаючи підборіддя для захисту горла і відхиляючи також голову якнайдалі назад. Почувся хрускіт кісток, голова звіра вже опускалася, щоб атакувати мої кисті, але в цей момент я вже схопився на ноги і кинувся вперед.

Звір же відлетів назад, перекинувся, якимось дивом зберіг рівновагу, але коли його лапи торкнулися підлоги, з горла його вирвався звук, схожий одночасно на стогін і гарчання. Потім він звалився головою вперед.

Я не встиг ударити ногою прямо в череп, як звір знову опинився на лапах, рухаючись куди швидше, ніж мені могло прийти в голову. Він тут же підібгав праву передню лапу, балансуючи на інших трьох. Він продовжував гарчати, не зводячи з мене погляду. З його нижньої щелепи рясно текла слина, змішана з кров'ю.

Я повільно зрушив вліво, розгорнувши корпус і займаючи стійку, яка до цього була мені зовсім невідома — у мене час від часу трапляються й свої власні оригінальні рішення.

На цей раз воно таки рухалося трохи повільніше. Можливо, мені і вдалося б вдарити прямо в голову, але я не став пробувати удар ногою. Я знову вхопив його за шию під щелепою, і на цей раз це вже була знайома територія. На цей раз я не став гасити момент його руху, і за ті кілька секунд, які були мені необхідні, чудовисько вже не встигло б вирватися. Я різко розвернувся, потягнувши звіра за собою і додаючи йому швидкості, а потім саму малість змінив траєкторію його польоту.

Він перекинувся в повітрі, вдаривши спиною у вікно. Під дзвін розбитого скла він минув віконну раму, прихопивши з собою її більшу частину, а заразом і штору, і карниз з трубкою, на якій висіла штора.

Я почув глухий удар, коли він приземлився трьома поверхами нижче. Піднявшись з підлоги і визирнувши назовні, я побачив, як звірюка пару раз конвульсивно сіпнулася і завмерла. Вона лежала на бетоні внутрішнього двору, де ми з Джулією не раз пили опівночі пиво.

Я повернувся до тіла Джулії, взяв її за руку. Тільки тепер я став по справжньому розуміти, що вона мертва. І не просто мертва… вона померла страшною смертю. Чому? Тільки тому, що знала мене? За всім цим щось або хтось стояв…

Невже знову П? Невже це черговий подарунок мені на тридцяте квітня? Я відчував, що не помиляюся, і мені дуже захотілося зробити з П те ж саме, що я щойно зробив з істотою, яку він використовував.

Повинна ж бути причина, якийсь натяк…

Я встав, пройшов у спальню, узяв там ковдру, якою прикрив тіло Джулії. Машинально стер відбитки пальців з дверної ручки, коли почав оглядати квартиру.

Я знайшов їх на кам'яній полиці між годинником і стінкою книжок по окультних науках — дешевенькі видання в м'яких обкладинках. У той момент, коли я їх торкнувся і відчув їх холод, я усвідомив, що все це набагато серйозніше, ніж я думав досі. Вони і повинні бути тією самою річчю, про яку вона писала, це було цілком очевидно.