Роджер Желязни - Знамення Долі

Праворуч аркоподібний коридор вів в іншу кімнату, ліворуч були закриті двері. На стінах висіли картини напіврелігійного змісту, очевидно, твори господаря. Вони чимось нагадували мені Шагала. Картини і справді були непогані.

— Сідайте, — вказав він на крісло.

Я сів.

— Не хочете пива?

— Спасибі, ні.

Він сів на найближчий диван, зчепив пальці і втупився на мене.

— Так у чому справа? — Запитав він.

Я теж витріщився на нього.

Якийсь час ми мовчки вивчали один одного, потім я заговорив першим.

— Джулія Барнес почала цікавитися системами окультизму. І до вас вона прийшла, щоб дізнатися про них більше. А сьогодні вранці вона померла при надзвичайно дивних обставинах.

Лівий кут його рота здригнувся. Це була його єдина реакція.

— Так, вона цікавилася такими речами, — спокійно відповів він. — Вона просила мене про настанови, і я керував нею.

— Я хочу дізнатися, чому вона померла.

Він продовжував пильно дивитися на мене.

— Її час минув, — холодно вимовив він. — В остаточному підсумку це відбувається з кожним, чи не так?

— З кожним, але не так. Вона була вбита звіром, якого тут просто не повинно існувати. Вам відомо що-небудь про це?

— Всесвіт — набагато більш дивне місце, ніж багато хто з нас уявляє.

— Вам відомо чи ні?

— Мені відомі ви, — відповів він.

У цей момент він уперше посміхнувся.

— Вона про вас розповідала, природно.

— Тобто?

— Тобто я вас знаю і знаю також, що ви самі більш ніж розбираєтеся в подібних речах.

— І що ж?

— Мистецтво має властивість зводити потрібних людей у потрібний момент, якщо передбачається велика справа.

— І ви думаєте, що вся справа в цьому?

— Я це знаю.

— Звідки?

— Мені це було обіцяно.

— Значить ви мене чекали?

— Так.

— Цікаво. Не могли б ви розповісти про це детальніше?

— З великим задоволенням я вам покажу.

— Ви сказали, що вам щось було обіцяно. Яким чином і ким?

— Скоро ви все це зрозумієте.

— І смерть Джулії теж?

— Так, у деякому сенсі.

— Яким чином ви думаєте познайомити мене з подібним осяянням?

Він посміхнувся.

— Я просто хотів би, щоб ви дещо подивилися, — сказав він.

— Добре. Я чекаю. Показуйте.

Він кивнув і підвівся.

— Це тут, — пояснив він.

Він попрямував до зачинених дверей.

Я теж піднявся і попрямував слідом за ним через кімнату.

Він засунув руку за майку і витягнув ланцюжок. Обережно зняв його через голову. І я побачив, що на ньому ключ.

Цим ключем він і відкрив двері.

— Заходьте, — зробив він запрошувальний жест.

Він відчинив двері і зробив крок у бік.

Я увійшов. Кімната була невелика, і в ній було темно. Мелман клацнув вимикачем, і з простого плафона під стелею розлилося неяскраве блакитне світло.

Тепер я бачив, що прямо навпроти мене знаходилося вікно, скло якого було зафарбовано чорним. Меблів тут не було, не рахуючи кількох подушок, розкиданих по підлозі. Частину стіни праворуч закривало чорне драпірування, всі ж інші стіни були абсолютно порожні і позбавлені прикрас.

— Я дивлюся, — сказав я, перериваючи тривале мовчання, — і чекаю.

Він засміявся.

— Прошу вибачення, треба трохи почекати. Трохи терпіння і… Ви маєте уявлення, що саме мене цікавить в нашому мистецтві?

— Ви каббаліст, — впевнено сказав я.

— Так, — погодився Мелман. — А як ви визначили?

— Люди, що займаються східними дисциплінами, завжди тяжіють до акуратності, — відповів я. — Вони охайні, а ви, каббалісти, відрізняєтеся неохайністю.

Він пирхнув.

— Це не головне. Справа залежить від того, що для людини саме важливе.

— Саме, — холодно зауважив я.

Він штовхнув подушку, яка вилетіла в центр кімнати.

— Сідайте, — запропонував він.

— Я постою.

Він знизав плечима.

— Як завгодно.

Він почав щось неголосно бурмотіти.

Я мовчки чекав. Через деякий час потому, все ще щось шепочучи, він підійшов до чорної драпіровки. Одним швидким ривком відсунув завісу. Я напружився.

Це був малюнок Дерева Життя, з Каббали, який зображав десять Сафір і кілька кліпотичних аспектів, вони були зображені просто прекрасно, і це почуття впізнавання, яке вразило мене при першому погляді на малюнок, надзвичайно мене стурбувало.

Це не була стандартна репродукція з якої-небудь крамнички. Це був оригінал.

Але стиль не був схожий на стиль робіт, що висіли у вітальні. Однак щось він все ж нагадував…

У міру того, як я все більш уважно розглядав Дерево, у мене зникли останні сумніви в тому, що воно намальовано тією ж рукою, яка виготовила Карти, знайдені мною в квартирі Джулії.