Роджер Желязни - Знамення Долі

На березі, на тому місці, де ми вийшли, я поклав її на пісок і сам розтягнувся поруч.

Скоро я заснув.

Ми прокинулися тільки коли зійшло сонце, і нас розбудили голоси прибулих на пляж людей.

Джулія сіла і подивилася на мене.

— Ця ніч… — Сказала вона, — вона не могла бути тільки сном, але й явою теж бути не могла, правда?

— Думаю, що так, — посміхнувся я у відповідь.

Вона спохмурніла.

— З чим саме ти згоден? — Запитала вона.

— Звичайно з тим, що нам просто необхідно поснідати, — відповів я. — Підемо поїмо чогось, а?

— Почекай хвилинку. Вона поклала мені руку на плече.

— Цієї ночі… сталося щось незвичайне. Що це було?

— Навіщо ж вбивати чарівництво словами? Підемо краще снідати.

Потім вона не раз намагалася розпитати мене про цю ніч, але я був твердий і відмовлявся вести розмову на цю тему. У всьому був, звичайно, винен я сам. Не варто було мені взагалі відправлятися з нею на цю прогулянку. І в нашій останній сварці-суперечці, після якої ми розлучилися, цей факт зіграв свою роль…

Тепер, розмірковуючи про все це, я усвідомив раптом, що справа не тільки в цій моїй давньої дурості. Я усвідомив, що я любив Джулію і, що ще гірше, досі її люблю. І якби я не придумав цієї прогулянки або хоча б визнав справедливість її звинувачень в тому, що я був чарівником, вона не встала б на цю стежку, по якій пішла, не стала б шукати шляхи до власної влади, ймовірно, для захисту. І вона зараз була б жива…

Я закусив губу й заплакав. Потім об'їхав машину, яка тормозила переді мною, і промчав на червоне світло. Якщо я вбив свою любов, то я не був впевнений, що не станеться зворотне.

Скорбота і гнів стиснули мій світ і він піддався, але я не хотів піддаватися. Здавалося, ці почуття паралізували мої спогади про більш щасливі часи, про інші країни та можливості.

У сутичці нахлинулих на мене спогадів я втратив здатність дивитися на речі з різних точок зору, частково тому що відкинув цілий набір виборів, звузивши в якійсь мірі власну свободу волі. Мені самому така моя властивість не подобається, але після якоїсь межі я вже не в змозі брати її під контроль, тому що тоді у мене виникає відчуття, що я поступаюся якомусь детермінізму, і це дратує мене ще більше.

По зворотній дузі циклу роздратування починає підживлювати початкові переживання і я вступаю в фазу нескінченного самозбудження, як коливальний контур. Простий спосіб вийти з такої ситуації — атака в лоб, щоб усунути об'єкт-причину. Більш складний шлях відрізняється більш філософською природою і полягає в тому, щоб відступити в сторону, відійти трохи вбік і повернути собі контроль над собою. Як завжди, переважає більш важкий спосіб.

Атака в лоб дуже легко може закінчитися зламаною шиєю.

Я звернув, припаркував машину на першому вільному місці, відкрив вікно і розкурив свою улюблену люльку.

Я поклявся не заводити мотор, поки не остигну остаточно. Я завжди занадто сильно на все реагую. Схоже, це фамільне. Але я не хотів чинити так, як чинили інші. Адже це їм самим заподіювало масу неприємностей.

Така «все або нічого» реакція на повні оберти, може і хороша, якщо вам завжди щастить, але на цьому шляху чекає і трагедія, або, принаймні, опера, якщо проти вас виступає щось екстраординарне. А зараз, судячи з усього, мова йшла саме про такий випадок. Отже, я вів себе як боягуз і дурень, і я повторив це собі кілька разів, поки не повірив.

Потім я спробував прислухатися до свого більш спокійного «Я», і воно погодилося, що я й справді дурень, бо не розумів власних почуттів, коли ще не було пізно і можна було щось виправити, тому що видав свої можливості і владу, а потім заперечував відповідальність за наслідки, за те, що всі ці роки не розгадав особливої природи ворога, і тому, що навіть зараз спрощував небезпеку, яка грозила мені.

Ні, схопити Віктора Мелмана за горло і вибити з нього правду — навряд чи це багато б дало. Я прийняв рішення рухатися вперед обережно, на кожному кроці піклуючись про прикриття.

«Життя — це завжди дуже складна штука, — сказав я собі. — Сиди тихо і збирай інформацію. Міркуй».

Я повільно випустив на волю накопичену всередині напругу, і мій світ так само повільно знову виріс, розширився, і в ньому я побачив можливість того, що П добре знав мене і міг побудувати свій план дій так, щоб я відкинув сумніви, перестав думати, піддавшись почуттям моменту.