Карлос Сафон - Гра янгола

– Ласкаво просимо на Цвинтар забутих книжок, Ізабелло.

Ізабелла підвела погляд до скляного склепіння вгорі, і він заблукав у неможливому переплетенні променів білого світла, які ковзали в нескінченному лабіринті вавилонської вежі, утвореної з тунелів, переходів та місточків, що вели в нутрощі цього собору, спорудженого з книжок.

– Це місце таємниці. Святилище. Кожна книжка, кожен том, що їх ти тут бачиш, має душу. Душу того, хто її написав, і душу тих, хто її прочитав, хто жив і мріяв із нею. Щоразу, коли книжка потрапляє в інші руки, щоразу, коли хтось ковзає поглядом по її сторінках, її дух міцнішає, і вона стає сильною. У цьому місці книжки, про які ніхто вже не пам’ятає, книжки, що загубилися в часі, живуть завжди, чекаючи, коли потраплять до рук нового читача, зможуть збагатити новий дух…

Згодом я залишив Ізабеллу чекати на вході до лабіринту й заглибився сам-один у тунелі, несучи той клятий рукопис, який не мав мужності знищити. Я вірив, що мої кроки донесуть мене до того місця, у якому я зможу поховати його назавжди. Я завернув за тисячу поворотів, аж поки повірив у те, що заблукав. І тоді, коли я був уже певен, що пройшов цією дорогою разів із десять, я опинився на вході до маленької зали, де побачив своє власне віддзеркалення в тому невеличкому люстрі, у якому завжди був присутній погляд чоловіка в чорному вбранні. Я побачив порожнє місце між двома спинками томів у чорних шкіряних палітурках і, не встигши навіть подумати, що роблю, запхав туди папку з рукописом книжки, яку написав для хазяїна. Я вже наготувався покинути те місце, але несподівано для самого себе обернувся й знову підійшов до полиці. Узяв книжку, біля якої я поставив свій рукопис, і розгорнув її. Мені досить було прочитати дві фрази, щоб я знову почув у себе за спиною той похмурий і загадковий сміх. Я поставив книжку на місце, узяв навмання іншу й став швидко її гортати. Потім узяв іще одну й ще одну й у такий спосіб переглянув десятки томів, які стояли в цій залі, та переконався в тому, що всі вони містили в собі різні форми тих самих слів, затьмарених тими самими образами, і той самий сюжет повторювався в них, наче обличчя людини в нескінченній галереї дзеркал. «Lux aeterna».

Вийшовши з лабіринту, я побачив, що Ізабелла чекає мене на сходинках із книжкою, яку вона тут вибрала. Я сів біля неї, і Ізабелла поклала голову мені на плече.

– Дякую, що привели мене сюди, – сказала вона.

І тоді я зрозумів, що вже ніколи не повернуся до цього місця, що я приречений лише мріяти й формувати у своїй пам’яті спогад про нього, почуваючись щасливим, що мав нагоду ходити його коридорами й доторкатися до його таємниць. Я на мить заплющив очі й дозволив, щоб цей образ навіки закарбувався в моїй свідомості. Потім, не наважившись знову підвести погляд, узяв Ізабеллу за руку й повів її до виходу, назавжди залишивши позад себе Цвинтар забутих книжок.

Ізабелла провела мене до молу, де чекав корабель, який мав назавжди вивезти мене з цього міста й розлучити з усім тим, що я досі знав.

– Як, ви кажете, звати капітана?

– Харон.

– Не дуже вдалий жарт, я сказала б.

Я востаннє обняв її й мовчки заглянув їй у вічі. Дорогою ми домовилися, що все обійдеться без прощань, без урочистих слів і без обіцянок, які треба буде виконувати. Коли дзвони на церкві Санта-Марія-дель-Мар видзвонили північ, я піднявся на борт корабля. Капітан Ольмо привітався зі мною й запропонував провести мене до моєї каюти. Я сказав йому, що волію поки що побути на палубі. Команда віддала швартові, і корпус корабля повільно відійшов від молу. Я прихилився до поручнів на кормі, дивлячись на місто, яке віддалялося в мареві вогнів. Ізабелла стояла там, нерухома, не відриваючи свого погляду від мого, аж поки мол розтанув у темряві й великий міраж Барселони провалився в чорні води. Один за одним вогні міста погасли вдалині, і я зрозумів, що вже почав жити життям спогадів.

1945 рік

Минуло п’ятнадцять довгих років від тієї ночі, у яку я назавжди покинув місто проклятих. Протягом тривалого часу моє існування складалося лише з відсутностей, бо якщо я знав якесь ім’я або присутність, то це були імена й присутності чужинця, який цілком випадково опинився на дорозі мого життя. Я змінив сотню імен та прізвищ і не менше занять, і жодне з них не було моїм.

Я зник, блукаючи нескінченними містами й селами, такими маленькими, що ніхто в них не мав ані минулого, ані майбутнього. У жодному місці не затримувався на довше, ніж це було необхідно. Раніше чи пізніше я знову втікав, нікого не попередивши, залишаючи позад себе хіба що кілька старих книжок та кілька зношених одежин у сумних і похмурих оселях, де час не знав жалю, а спогади пекли нестерпним вогнем. Моя пам’ять перетворилася на суцільну непевність. Роки навчили мене жити в тілі людини, мені незнайомої, котра не знала, чи справді вчинила ті злочини, якими досі пахли її руки, чи просто втратила розум і була приречена блукати світом, який був охоплений полум’ям пожеж, світом, який вона ж таки й вигадала в обмін на певну суму грошей та на обіцянку врятувати її від смерті, що тепер здавалася їй найсолодшою винагородою. Багато разів я запитував себе: чи та куля, якою інспектор Ґрандес вистрелив у моє серце, справді пробила лише сторінки книжки й чи не помер я в тій кабіні, що висіла в небі.