Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

— Я тебе просила! — гнівно гаркнула Цірі, лежачи навзнак. — Просила тебе, аби ти мене не торкалася.

Містле відсмикнула руку й травинку, якою вона лоскотала Цірі шию, витягнулася поряд, задивилася у небо, закинувши обидві долоні за пострижену потилицю.

— Дивно ти останнім часом поводишся, Соколице.

— Я не хочу, щоб ти мене торкалася, — і все!

— Це ж тільки забава.

— Знаю, — Цірі стиснула губи. — Все це була тільки забава. Але мене це вже не забавляє, знаєш? Зовсім не забавляє!

Містле знову лягла навзнак, довго мовчала, задивившись у блакить, потяту розшарпаними смугами хмар. Високо над лісом кружляв яструб.

— Твої сни, — сказала нарешті. — То через ті твої сни, вірно? Майже кожну ніч ти підриваєшся із криками. Те, що ти колись пережила, повертається у снах. Я те знаю.

Цірі не відповіла.

— Ти ніколи мені про себе не говорила, — Містле знову перервала тишу. — Про те, що ти пережила. Ані про те, звідки ти є. Ані про те, чи маєш близьких…

Цірі різко махнула рукою біля шиї, але цього разу то було сонечко.

— Я мала близьких, — сказала вона глухо, не дивлячись на товаришку. — Вірніше, я думала, що мала… Таких, які віднайшли б мене, навіть тут, на кінці світу, якби вони тільки захотіли… Або якби жили. Ох, що тобі треба, Містле? Я маю тобі про себе розповідати?

— Не мусиш.

— Це добре. Бо то, напевне, тільки забавка. Як і все між нами.

— Не розумію, — Містле відвернула голову, — чому ти не поїдеш, раз так тобі зі мною погано.

— Не хочу бути самою.

— І тільки?

— І цього досить.

Містле закусила губу. Утім, поки зуміла хоч щось промовити, вони почули свист. Підірвалися на ноги обидві, обтрусилися від хвої, добігли до коней.

— Починається забава, — сказала Містле, вказуючи на сідло й добуваючи меч. — Те, що вже якийсь час ти любиш понад усе інше, Фалько. Не думай, що я не помітила.

Цірі зі злістю вдарила коня п’ятками. Погнали вони по схилі яру, навмання, чуючи вже далекі крики інших Щурів, які вискочили з гайка по інший бік гостинця. Кліщі засідки замикалися.

Приватна аудієнція скінчилася. Ваттьє де Рідо, віконт Ейддон, шеф військової розвідки імператора Емгира вар Емрейса, залишив бібліотеку, кланяючись королеві Долини Квітів навіть більш увічливо, аніж того вимагав придворний протокол. Уклін був разом із тим дуже обережним, а рухи Ваттьє відпрацьованими й стриманими — імператорський шпигун не зводив очей з двох оцелотів [44] …не спускав очей з двох оцелотів — у нашій реальності оцелоти — середнього розміру хижаки родини котячих, що живуть в Південній Америці; втім, не треба забувати, що «ocōtl» у ацтекських мовах означає «ягуар» (зокрема «оцелотами» звалися ацтекські воїни-піхотинці). , що розляглися біля ніг волдарки ельфів. Золотоокі коти виглядали лінивими й сонними, але Ваттьє знав, що то не іграшки, а пильні вартові, готові умить перетворити на криваві шматки будь-кого, хто ризикнув би наблизитися до королеви на відстань, меншу за ту, що окреслена протоколом.

Франческа Фіндабайр, яка звалася Енідою ан Гленною, Маргаритка з Долин, почекала, коли Ваттьє зачинить двері, а тоді погладила оцелотів.

— Уже, Ідо, — сказала.

Іда Емен еп Сівней, ельфійська чародійка, вільна Ен Сейдхе з Синіх гір, схована під час аудієнції під чарами невидимості, матеріалізувалася у кутку бібліотеки, поправила сукню та кіноварно-руде волосся. Оцелоти відреагували тільки трохи ширше відкритими очима. Як усі коти, вони бачили невидиме, простим закляттям їх неможливо було ошукати.

— Мене вже починає подражнювати цей фестиваль шпигунів, — сказала терпко Франческа, сідаючи зручніше на ебеновому стільці. — Генсельт з Кедвену недавно прислав мені «консула», Дійкстра направив до Дол Блатанна «торговельну місію». А тепер сам головний шпигун Ваттьє де Рідо! Ах, а раніше крутився тут Стефан Скеллен, Великий Императорський Ніхто. Але я його розмовою не вшанувала. Я — королева, а Скеллен ніхто. Хоча він і з уряду, але — ніхто.