Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

Із вправно замаскованої ями під камінням почулося тихе шарудіння.

— Вилазь, — повторив Ґеральт. — Нічого ми тобі не зробимо.

— Волос з голови не спаде, — солодко запевнив Золтан, підіймаючи над дірою сігіль і грізно обертаючи очима. — Сміло виходь!

Ґеральт похитав головою і рішучим жестом наказав йому відступити.

У дірі під дольменом зашаруділо знову, й гостро повіяло трав’яно-пряним запахом. За мить вони побачили сивувату голову, а потім обличчя, оздоблене шляхетно горбатим носом, що, принаймні, належав не гулю, а худорлявому чоловікові середнього віку. Перціфаль не помилявся. Чоловік і справді трохи нагадував збирача податків.

— Можу вийти без страху? — запитав, піднімаючи на Ґеральта чорні очі під шпакуватими бровами.

— Можеш.

Чоловік виліз з діри, обтрусив чорні шати, перев’язані в поясі чимось схожим на фартух, поправив полотняну торбу, викликавши чергову хвилю трав’яних запахів.

— Пропоную панству сховати зброю, — заявив він спокійним голосом, провівши очима по подорожніх, які його оточили. — Вона не буде вам потрібна. Я, як бачите, жодної зброї не ношу. Ніколи не ношу. Не маю також при собі нічого, що можна було б назвати достойним трофеєм. Звуся я Еміель Регіс. Походжу з Діллінжену. Я цирульник.

— І справді, — легенько скривився Золтан Хівай. — Цирульник, алхімік чи травник. Без образ, мосьпане, але здорово віддає від вас аптекою.

Еміель Регіс дивно усміхнувся стиснутими губами, вибачливо розвів руками.

— Запах вас видав, пане цирюльнику, — сказав Ґеральт, ховаючи меч у піхви. — Ви мали якісь особливі причини, аби від нас ховатися?

— Особливі? — чоловік звів на нього чорні очі. — Ні. Скоріше ординарні. Я просто вас перелякався. Такі вже часи.

— Вірно, — погодився ґном і вказав великим пальцем на заграву, що охоплювала небо. — Такі часи. Так я собі вважаю, що ви біженець, як і ми. Утім, цікаво оце мені, що хоча так далеко ви від рідного Діллінжену втекли, але сам-один ховаєтеся серед цих курганів. Ну, але різна доля людям випадає, особливо у важкі часи. Ми оце вас налякали, ви — нас. У страха очі великі.

— З мого боку, — чоловік, який назвався Еміелем Регісом не спускав з них погляду, — нічого вам не загрожує. Маю сподівання, що я можу розраховувати на взаємність?

— Що ж це? — Золтан вишкірив зуби у широкій посмішці. — За розбійників ви нас маєте, чи що? Ми, пане цирульнику, теж біженці. Прямуємо до темерійського кордону. Якщо хочете, можете долучитися. У купі воно бадьоріше й безпечніше, ніж поодинці, а нам медик може згодитися. Ми дітей і жінок ведемо. Чи серед тих чудодійних ліків, які, по смороду чую, ви при собі маєте, знайдеться декокт на стерті ноги?

— Щось та знайдеться, — тихо сказав цирульник. — Радий буду надати допомогу. Якщо ж ідеться про спільну подорож… Дякую за пропозицію, але я не біженець, панове. Я не втік з Діллінжену від війни. Я тут мешкаю.

— Як це? — нахмурився ґном, відступивши на крок. — Мешкаєте тут? Тут, на цвинтарі?

— На цвинтарі? Ні. Маю хату неподалік звідси. Окрім дому й лавки у Діллінжені, зрозуміло. Але тут я проводжу літо, щороку, від червня до вересня, від Собутки до еквінокції [27] …від Собутки до еквінокції — Собутка — польська назва свята, яке відоме в нас під назвою Купала; символіка свята була пов’язана із вогнем і водою і мала еротичний сенс. Еквіноктіум — від лат. equinox, «поміжніччя»: рівнодення, день у річному циклі, коли час від заходу до сходу дорівнює часу від сходу до заходу — інакше кажучи, коли день рівняється ночі. . Збираю лікувальні зілля і коріння, з деяких на місці дистилюю ліки й еліксири…

— Але про війну — знаєте, ствердив, не запитав Ґеральт, — не дивлячись на пустельничну всамітненість від людей і світу. Від кого ж?

— Від біженців, які тут проходять. Десь зо дві милі звідси, над річкою Хотлі є великий табір. Зібрано там десь зо дві сотні втікачів, селян з Брюґґе й Соддену.

— А війська темерійські? — зацікавився Золтан. — Рушили вже?

— Нічого мені про те не відомо.

Ґном вилаявся, потім глипнув на цирульника.

— Тож ви тут собі мешкаєте, пане Регісе, — сказав протягло. — Ночами серед могильників ходите. І не страшно вам?

— Чого я мав би лякатися?

— Отой мосьпан, — Золтан вказав на Ґеральта, — то відьмак. Бачив нещодавно сліди гулів. Трупоїдів, розумієте? А не треба бути відьмаком, аби знати: гулі цвинтарів тримаються.

— Відьмак, — цирульник глянув на Геральта із явним інтересом. — Убивця потвор. Ну-ну. Цікаво. Ви товаришам своїм не пояснили, пане відьмаче, що некрополь цей нараховує більше ніж півтисячі років. Гулі їдлом не гребують, але й п’ятсотрічних кісток не гризуть. Немає їх тут.