Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

— Та й справді, — підтримав те, зсівши с кобили, відьмак. — Не панікуйте. Не кожен некрополь роїться потворами й примарами. Я ніколи не бував на Фен Карні, але якби було тут насправді небезпечно, я б про те чув.

Ніхто, включаючи Фельдмаршала Дуду, не відізвався і не прокоментував. Жінки з Кернів узяли своїх дітей і всілися тісною групкою, мовчазні і явно налякані. Перціфаль і Любисток стриножили коней і пустили їх на буйну траву. Ґеральт, Золтан і Мільва наблизилися до краю луки, дивлячись на цвинтарисько, що тонуло у тумані й підступаючій темряві.

— До всього недоброго ще й місяць рівнесенько у повні, — пробуркотів ґном. — Йой, буде нині вночі упирям свято, чую, йой, дадуть нам демони на боби… А що це там яснішає з півдня? Не заграва?

— Аякже, заграва, — підтвердив відьмак. — Знову хтось комусь стріху над головою запалив. Знаєш що, Золтане? Якось безпечніше я почуваюся тут, на Фен Карні.

— Я теж так почуватимуся, але як сонце зійде. Якщо вже гулі дозволять нам сонечко те побачити.

Мільва покопалася у саквах, витягнула щось блискотливе.

— Срібний наконечник, — сказала. — На таку оказію схований. П’ять крон мені на базарі коштував. Таким гуля убити вдасться, відьмаче?

— Не думаю, щоб тут були гулі.

— Сам ти казав, — гарикнув Золтан, — що повішеника на дубі гулі погризли. А де цвинтар, там і гулі.

— Не завжди.

— Ловлю тебе на слові. Ти відьмак, спеціаліст, тож станеш нас тут боронити, сподіваюся. Мародерів ти вміло розхльостав… Чи гулі б’ються краще за мародерів?

— Незрівнянно. Я просив, припини панікувати.

— А на вомпера добрячий? — Мільва накрутила срібний наконечник на стрілу, перевірила гостроту кінчиком пальця. — Або на упиря?

— Може подіяти.

— На сігілю моєму, — прогарчав Золтан, виймаючи меча, — витравлене стародавніми ґномськими рунами старовинне ґномське закляття. Нехай-бо тільки якийсь гуль наблизиться на довжину клинка, то попам’ятатиме мене. Он, гляньте!

— Ха, — зацікавився Любисток, який саме до них наблизився. — І що воно за славетні таємничі руни ґномів? Що каже той напис?

— «На погибель сучим синам!»

— Щось межи камінням ворухнулося! — крикнув раптом Перціфаль Шуттенбах. — Гуль, гуль!

— Де?

— Там, там! Серед каменів сховався!

— Один?

— Одного я бачив!

— Мусить він бути надто голодний, раз намагається скубнути нас ще до того, як темрява впаде, — ґном поплював на долоні й міцно схопився за руків’я сігілю. — Ха! Зараз переконається, що обжерливість губить! Мільво, всади йому стрілу у сраку, а я з нього сумніви випущу!

— Нічого я там нє бачу, — просичала Мільва із пір’ям стріли біля підборіддя. — Ані травинка між камінням нє здригнеться. Чи воно тобі не привиділося, гноме?

— Аж ніяк, — запротестував Парціфаль. — Бачте отой камінь, що виглядає, наче розвалений стіл? Отамочки гуль сховався, за той, власне, камінь.

— Залишіться тут, — Ґеральт швидким рухом витягнув меч з піхов на спині. — Стережіть баб і слідкуйте за кіньми. Якщо гулі нападуть, звірі впадуть у шал. Я піду й перевірю, що воно було.

— Сам ти не підеш, — рішуче запротестував Золтан. — Тоді, на просіці, я дозволив тобі йти самому, бо я перед віспою обісрався. І через те дві ночі від сорому спати не міг. Ніколи більше! Перціфалю, а ти куди? У тили? Ти ж ніби упиря побачив, тож тепер у передній стражі підеш. Не бійся, я йду за тобою.

Вони обережно увійшли між каміння, намагаючись не шелестіти хвощем, що сягав Ґеральту вище коліна, а ґному — до пояса. Наближаючись до дольмена, на який вказав Перціфаль, спритно розділилися, відрізуючи гулю можливі шляхи втечі. Але стратегія виявилася даремною. Ґеральт знав, що так буде, — його відьмацький медальйон навіть не тьохнув, нічого не сигналізував.

— Нікого тут немає, — ствердив цей факт Золтан, розглядаючись. — Ані живої душі. То був привид, Перціфалю. Фальшива тривога. Нагнав ти на нас даремно страху, тому годен ти копняка під сраку.

— Бачив я! — заперечив гном. — Бачив, як між камінням він перескакував! Худий був, чорний, наче збірник податків…

— Мовчи, гноме дурнуватий, бо я тебе…

— Що воно за дивний запах? — запитв раптом Ґеральт. — Не відчуваєте?

— А й справді, — ґном принюхався, наче гінчак. — Дивно смердить.

— Трави, — Перціфаль потягнув своїм вразливим, довгим на два дюйми носом. — Полин, базилік, шавлія, аніс… Цинамон? Що за дідько?

— Чим смердять гулі, Ґеральте?

— Трупами, — відьмак роззирнувся швидко, шукаючи слідів серед трав, потім кількома швидкими кроками повернувся до нахиленого дольмену й легенько постукав плазом меча об камінь. — Вилазь, — сказав крізь стиснуті зуби. — Знаю, що ти там є. Швидко, або ж пхну у діру залізом.