Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

Ґном обурився і гнівно забурчав у бороду, але Перціфаль Шуттенбах несподівано трубадура підтримав. Підтримку ту, як помітив відьмак, супроводжувало кілька підморгувань. Підморгування ці мали бути зроблені крадькома, але виразна міміка малого личка гнома виключала те «крадькома».

— Поет правий, — повторив Перціфаль, кривлячись і підморгуючи. — Від Хотлі й Іни ми близько, мокрим капелюхом докинути. Перед нами Фен Карн, самі бездоріжжя. Там із возом непросто було б. Якщо над Іною зустрінемо темерійські війська, то із нашим вантажем… могли б ми мати клопоти.

Золтан задумався, шморгаючи носом.

— Ну добре, — сказав нарешті, глянувши ще раз на рештки возу, які омивала лінива течія річки О. — Розділяємося. Манро, Фіґґіс, Йазон і Калеб залишаються. Решта рушать у подальший шлях. Коней мусимо обтяжити саквами із провіантом і підручним інструментом. Манро, знаєте, що робити? Лопати маєте?

— Маємо.

— Тільки щоби мені ані сліду не залишилося! А місце добре позначте й запам’ятайте!

— Спокійно, зробимо.

— Догоните нас легко, — Золтан закинув на плечі рюкзак і сігіль, поправив сокирку за поясом. — Ідемо за течією О, тоді вздовж Хотлі до Іни. Бувайте.

— Цікаво, — пробурмотіла Мільва Ґеральту, коли ослаблений загін рушив у дорогу, супроводжуваний маханням четвірки ґномів, що залишалася. — Цікаво, шо такого мали вони у тих ворках, шо аж закопати треба й місце позначити? Та ше й так, аби того нє побачив жоден із нас.

— Не наша справа.

— Не думаю, — сказав унапівголоса Любисток, обережно ведучи Пегаса серед повалених стовбурів, — щоб у ящиках тих були змінні підштаники. Вони великі надії пов’язують із тим вантажем. Досить часто я із ними говорив, аби здогадатися, що у траві пищить і що у тих скриньках може бути прихованим.

— І що там може бути прихованим, як на тебе?

— Їхнє майбутнє. — Поет озирнувся, чи ніхто його не чує. — Перціфаль по професії шліфувальник каміння, хоче заснувати власну майстерню. Фіґґіс і Йазон — ковалі, говорили про кузню. Калеб Страттон хоче оженитися, а батьки нареченої уже раз прогнали його, як бідака. А Золтан…

— Досить, Любистку. Пліткуєш, наче баба. Вибачаюся, Мільво.

— А нема за шо.

За річкою, за темним і підмоклим пасом старого лісу дерева стали меншими, вони виїхали на галявини, низькі березняки й сухі луки. І все ж їхали вони повільно. За прикладом Мільви, яка відразу, як вони рушили, взяла на луку веснянкувату дівчинку із кісками, Любисток також посадив дитинку на Пегаса, а Золтан узяв на червоно-брунатного жеребчика двох, а сам пішов поряд, тримаючи вуздечку. Але темп не зріс, жінки з Кернів не були у змозі йти швидше.

Був майже вечір, коли десь після години кружляння серед ярів й урочищ Золтан Хівай затримався, перекинувся кількома словами із Перціфалем Шуттенбахом, після чого розвернувся до решти компанії.

— Не кричіть і не смійтеся з мене, — сказав. — Але здається, що я заблукав. Не знаю, холера ясна, де ми є і в який бік повинні йти.

— Дурниць не кажи, — занервував Любисток. — Як це — не знаєш? Ми ж берегом річки йдемо. А там, у яру, то ж досі ваша річка О. Я правий?

— Правий. Але зауваж, у який бік вона тече.

— Прокляття. Це неможливо!

— Можливо, — сказала похмуро Мільва, терпляче витягуючи листя і сухі голки з волосся веснянкуватої дівчинки, яку везла у сідлі. — Загубилися ми серед ярів. Річка крутиться, вигинає підкови. Ми на вигині.

— Але ж це все ще річка О, — упирався Любисток. — Якщо ми станемо триматися річки, то не зможемо заблукати. Річкам трапляється кружляти, визнаю, але врешті-решт усі вони неодмінно кудись впадають. Такий уже порядок світу.

— Не вимудряйся, співаку, — зморщив ніс Золтан. — Закрий рота. Не бачиш, я думаю?

— Ні. Нічого не вказує, щоб ти думав. Повторюю: тримаємося бігу річки, й тоді…

— Припини, — гримнула Мільва. — Ти містянин, світ твій мурами огороджено, отам, може, мудрість твоя і варта чогось. Глянь навкруги! Долина ярами порізана, береги стрімкі й зарослі. Як ти хочеш уздовж річки йти? Узбіччям яру вниз, у хащі й багно, знову наверх, коней за вуздечку тягнути? Після двох ярів ти так дихалку зірвеш, шо на половині узбіччя пластом ляжеш. Ми жінок і дітей ведемо, Любистку. А скоренько сонце зайде.

— Я помітив. Але добре, мовчу. Послухаю, що запропонують слідопити, які із лісами на «ти».

Золтан Хівай почухав голівку лайливого папуги, накрутив на палець жмутик бороди, шарпнув із злістю.

— Перціфалю?