— За чоботами, — холодно сказав Ґеральт, схиляючись над довговолосим мародером, що витріщав у небо мертві очі. — Схоже, що будуть на мене якраз.
* * *
У наступні дні вони їли конину. Чоботи із блискучими застібками були цілком зручними. Нільфгардець, званий Кагіром, усе ще їхав за ними на своєму червоно-брунатному жеребчику, але відьмак не оглядався.
Він нарешті розкусив таємницю гри у гвинт і навіть зіграв із ґномами. Програв.
Про випадок на вирубці у пущі вони не розмовляли. Не було сенсу.
Мандрагора, ін. галаска, рід рослин з родини пасльонових, що включає рослини трав’янисті, безстеблові, із товстим кореневищем, у якому побачити можна подібність до людської постаті; листя зібране в розету. М. autumnalis a. officinalis, у невеликій кількості оброблюється у Віковаро, Ровані й Їмлаці, у дикому вигляді росте рідко. Ягоди зелені, потім жовтішають, їдять їх із оцтом і перцем, листя вживають у сирому вигляді. Корінь м., зараз оцінений у медицині й фармакології, раніше мав велике значення у забобонах, особливо у народів Півночі; вирізали з нього людські фігурки (альруніки, альрауни) й ховали по домах як важливий талісман. Уважали їх за охорону від хвороб, приносили вони щастя на процесах, жінкам забезпечували плодовитість і легкі пологи. Одягали їх у суконьки, а на новий місяць давали новий одяг. Корінням м. вели торгівлю, а ціна їхня сягала шестидесяти флоренів. Для цієї ж мети використовували коріння переступеня (див.). Згідно із забобонами, був корінь м. уживаний для чарів і чародійських фільтрів, як і для отрут; забобон той повернувся у часи переслідувань чарівниць. Звинувачення у злодійському використанні м. було висунене, м.ін., у процесі Лукреції Віго (див.). Користуватися м. як отрутою мала також легендарна Філіппа Альгард (див.).
Еффенберг і Тальбот. Encyclopaedia Maxima Mundi, том ІХ
Старий Шлях дещо змінився від часів, коли відьмак їздив ним попереднього разу. Рівний колись, викладений пласкими шматками базальту тракт, збудований ельфами й ґномами сотні років тому, став тепер руїнами, що зяяли дірками. Місцями ті дірки були настільки глибокими, що нагадували маленькі каменоломні. Швидкість маршу сповільнилася, віз ґномів із величезною напругою лавірував серед ям, раз у раз кульгаючи.
Золтан Хівай знав причини знищення шляху. Після останньої війни із Нільфгардом, пояснив він, небувало зросла потреба в будівельному матеріалі. Люди тоді пригадали, що Старий Шлях — це невичерпне джерело обробленого каміння. А оскільки занедбаний, прокладений у пустці й такий, що веде знікуди у нікуди, тракт з давніх-давен втратив значення для транспорту й мало кому служив, тож знищували його без милосердя і помірності.
— Ваші більші міста, — нарікав ґном під акомпанемент скреготливих лайок папуги, — як одне побудовані на ельфійських і наших фундаментах. Під менші замки й містечка ви поклали власні фундаменти, але на фасади продовжуєте брати наше каміння. При цьому весь час повторюєте, що це дякуючи вам, людям, відбувається прогрес і розвиток.
Ґеральт не коментував.
— Але ви навіть по-розумному руйнувати не вмієте, — лаявся Золтан, коментуючи чергову акцію по витягненню колеса з діри. — Чому б не виймати каміння поступово, від країв дороги? Ви наче діти! Замість поступово їсти пончик видлубаєте пальцем мармелад зсередини, а решту викидаєте, бо то вже не смачне.
Ґеральт пояснював, що всьому виною політична географія. Західний крайок Старого Шляху лежить у Брюґґе, східний — у Темерії, а середина у Соддені, й кожне королівство знищує свій шматок згідно із власним бажанням. У відповідь Золтан мерзотно окреслив місце, у якому він має королів, і перелічив вишукані непристойності, які він допускає щодо їхньої політики, а Фельдмаршал Дуда доклав своє щодо королівських матерів.
Чим далі, тим гірше було. Золтанове порівняння із пончиком і мармеладом виявлялося все менше точним — дорога нагадувала, скоріше, дріжджове тісто, з якого працьовито видулубали усі родзинки й цукати. Виглядало на те, що неминуче наближається та мить, коли віз розіб’ється чи ув’язне повністю й остаточно. Утім, врятувало їх те саме, що знищило дорогу. Натрапили вони на шлях, що вів у південно-східному напрямку, уїжджений і утрамбований важкезними возами, що транспортували вийнятий камінь. Золтан повеселішав, шлях визнав за такий, що беззаперечно вів до якогось із фортів на Іні, річки, над якою він уже мав надію зустріти темерійські війська. Ґном свято вірив, що як і під час попередньої війни, саме з-за Іни, із Соддену, рушить переламний контрудар північних королівств, після якого недобитки зламаного Нільфгарду безславно відтягнуться за Яругу.
Читать дальше