Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

— І чому б? Мені вівсянка подобається. Я б охоче пожер.

— Золтан правий, — сказала Мільва. — А ти помовчи, Любистку, бо воно нє поезія. Якщо вівсянка на молоці, то там є корова. А кметь, шо побачить дими, бере корову й тікає у гущавину. А чому отой не втік? Звертаємо у ліс, обійдемо колом. Погано воно тхне.

— Тихо, тихо, — буркнув ґном. — Утекти ми завжди встигнемо. А може, вже й війна скінчилася? Може, нарешті рушила темерійська армія. Що ми тут знаємо, у цьому борі? Може, вже десь була велика битва, може, Нільфгард вибили, може, фронт уже за нами, хлопи й корови по домівках повертаються? Треба перевірити, рознюхати. Фіґґісе, Манро, обоє тут залишаєтеся, і майте очі відкриті. А ми зробимо рекогносцировку. Як буде безпечно, я крикну яструбом.

— Яструбом? — неспокійно ворухнув бородою Манро Брюї. — Але ж ти поняття не маєш, як наслідувати пташині голоси, Золтане.

— І про те йдеться. Як почуєш дивний, ні до чого не подібний голос, то буду я. Перціфалю, веди. Ґеральте, підеш з нами?

— Усі підемо, — Любисток зліз з коня. — Якби це була якась засідка, у великій групі буде безпечніше.

— Я вам Фельдмаршала залишу, — Золтан зняв папугу з плеча й подав Фіґґісу Мерлуззо. — Пташина готова у будь-яку мить курвами на всю горлянку садить, і тоді диявол усю нашу скритність візьме. Ходімо.

Перціфаль швидко провів їх на край лісу, у густі кущі дикого бузку. За кущами місцевість трохи опускалася, височіла там купа викорчуваних пнів. Далі розтягалася велика галявина. Вони обережно визирнули.

Доповідь гнома була точною. Посеред галявини і справді стояли три хати, стодола й кілька критих дертю сараїв. Подвір’я лисніло великою калюжею гноївки. Забудова й невеликий прямокутник занедбаного поля оточував низький, частково розвалений тин, за тином гавкав бурий пес. З даху однієї з халуп піднімався дим, ліниво повзаючи по запалій стрісі.

— І насправді, — прошепотів Золтан, принюхуючись. — Смаковито той дим пахне. Особливо як до попелищ ніс звик. Коней чи сторожі не видати, це добре, бо я не виключаю, що якесь гультяйство тут пасеться і гуляє. Гмм, здається мені, що справа безпечна.

— Піду туди, — заявила Мільва.

— Ні, — запротестував ґном. — Ти занадто на білку схожа. Як побачать тебе, можуть перелякатися, а зі страху люди необачні бувають. Підуть Йазон і Калеб. А ти май лук готовим, прикриєш їх у разі чого. Перціфалю, мигцем до решти. Будьте напоготові, якби прийшлося відхід трубити.

Йазон Варда і Калеб Страттон обережно вийшли з хащів і рушили до будівель. Ішли повільно, уважно розглядаючись на всі боки.

Пес унюхав їх відразу, загавкав завзято, оббігаючи подвір’я, не відреагував на ласкаве прицмокування і посвистування ґномів. Двері хати відчинилися. Мільва одразу підняла лук і плавно натягнула тятиву. І відразу опустила.

На поріг вийшла низька повнувата дівчина із довгими кісками. Щось крикнула, махаючи руками. Йазон Варда розкинув руки і щось крикнув у відповідь. Дівчина почала верещати, вони чули той вереск, лише не були у змозі розрізнити слова.

Але до Йазона й Калеба слова ті мусили донестися і справити враження, бо обидва ґноми наче по команді виконали розворот і бігцем припустили назад до кущів бузку. Мільва знову нап’яла лук, водила стрілою, шукаючи цілі.

— Що там, до дідька? — прогарчав Золтан. — Що діється? Перед чим вони так тікають? Мільво?

— Писок стули, — просичала лучниця, усе ще водячи стрілою від хати до хати, від сараю до сараю. Але й далі не знаходила жодної цілі. Дівчина із кісками зникла у хаті, зачинила за собою двері.

Ґноми гнали, наче усі демони Хаосу наступали їм на п’ятки. Йазон щось кричав, може, лаявся. Любисток раптом зблід.

— Він кричить… Ох, матінко!

— Що за… — Золтан замовчав, бо Язон і Калеб уже підбігали, червоні від зусилля. — Що там? Кажіть!

— Там зараза… — видихнув Калеб. — Чорна віспа…

— Ти до чогось торкався? — Золтан Хівай різко відступив, мало не перекинувши Любистка. — До чогось ти там, на подвір’ї, торкався?

— Ні… Пес не дав підійти…

— Хай славиться та йохана собацюра, — Золтан підвів очі до неба. — Дайте їй боги довге життя і купу кісток, вищу, ніж гора Карбон. Дівуха, ота, опецькувата, мала корости?

— Ні. Вона здорова. Хворі в останній хаті лежать, свояки її. А багацько вже померли, каже. Йой, Золтане, вітер на нас дув!

— Та досить вам зубами стукотіти, — сказала Мільва, опускаючи лук. — Якшо ви заражених нє торкалися, нічого вам нє буде, немає страху. Якщо воно ше правда, із тією віспою. Дівка вас тільки злякати могла.