Анджей Сапковский - Відьмак. Володарка Озера

Кондвірамурс ґречно захихотіла, хоча жарт був бородатим. Усі менторки набридали підопічним дотепами про міфічні халепи міфічного учня чорнокнижника.

Сходи звивалися вгору, наче морський змій, і, здавалося, були нескінченними. І крутими. Раніше, ніж вони дісталися до місця, Кондвірамурс спітніла та разів сто збила дихання. По Німуе того зусилля не було помітно взагалі.

— Сюди, прошу. — Вона відчинила дубові двері. — Обережно, поріг.

Кондвірамурс увійшла й зітхнула.

Кімната була галереєю. Її стіни від стелі до підлоги було завішено картинами. Висіли там великі старі, потріскані та облущені олійні полотна, мініатюри, зжовклі малюнки та гравюри, збляклі акварелі та сепії. Також були там модерні гуаші й темпери живих кольорів, строгі у своїх лініях акватинти й аквафорти, літографії та контрастні мецотінти [23] …строгі у своїх лініях акватинти й аквафорти, літографії та контрастні мецотінти — перераховано різновиди мистецьких технік зображення: акватинта — метод гравірування, за якого перед протравленням малюнка на поверхню печатної форми наноситься кислотовідпірна смола; під час нагрівання пластини смола плавиться й травлення кислотою йде неоднорідно; через це акватинта нагадує малюнок аквареллю; аквафорта — спосіб гравірування, результат якого називається «офортом»; на металевій пластині роблять малюнок голкою, поглиблюють зображення травленням кислотами й заповнюють їх фарбою, після чого друкують зображення на папері; літографія — різновид друку, де на папір переносяться малюнки, виконані за спеціальною технологією на пласкій поверхні («камені» — звідси назва); при цьому на поверхні, з якої друкують, малюнки не різьбляться, сама поверхня залишається гладенькою; мецотінт — або «мецо-тінто» — вид гравюри на металі, де поверхня спершу «зерниться» (укривається великою кількістю маленьких заглиблень за допомогою спеціального обладнання), а тоді на неї наноситься малюнок через «загладжування» тих фрагментів, які на гравюрі будуть світлішими. , що притягували погляд виразними плямами пітьми.

Німуе затрималася перед картиною, що висіла найближче до дверей. На ній було зображено групу, зібрану під величезним деревом. Магічка глянула на полотно, потім на Кондвірамурс, а її мовчазний погляд був надзвичайно красномовним.

— Любисток, — адептка, з місця вловивши, у чому справа, не змусила себе чекати, — співає балади під дубом Блеоберісом.

Німуе усміхнулася й кивнула. І зробила крок, затримавшись перед наступною картиною. Акварель. Символізм. Дві жіночі фігури на пагорбі. Над ними кружляють чайки, під ними, на схилах пагорба, хоровод тіней.

— Цірі й Трісс Мерігольд, пророче видіння в Каер Морені.

Усмішка, кивок, крок, наступна картина. Вершник на коні галопує повз ряди кривих вільх, що тягнуть до нього руки-суччя. Кондвірамурс відчула, як її прошивають дрижаки.

— Цірі… Гм… То, певно, її гонитва назустріч Ґеральту на фермі половинчика Гофмаєра.

Наступна картина, тьмяна олія. Баталістика.

— Ґеральт і Кагір боронять міст на Ярузі.

Потім пішло швидко.

— Йеннефер і Цірі, їхня перша зустріч у храмі Мелітеле. Любисток і дріада Ейтне в лісі Брокілон. Дружина Ґеральта в завірюсі на перевалі Мальхойр…

— Браво, досконало, — урвала Німуе. — Чудове знання легенди. І тепер знаєш другу причину, через яку тут опинилася ти, а не хтось інший.

Над ебеновим столиком, за який вони всілися, домінувало велике баталістичне полотно, на якому було зображено, здається, битву під Бренною, якийсь ключовий момент баталії, чи ж то чиюсь кітчувато героїчну смерть. Полотно, без сумніву, було твором Міколая Кертози, упізнаване за експресією, перфекційною точністю кожної деталі й типовими для художника люмінесцентними ефектами.

— Авжеж, я знаю легенду про відьмака й відьмачку, — відповіла Кондвірамурс. — Я знаю її, не побоюся цього слова, напам’ять. Іще підлітком я закохалася в цю історію, зачитувалася нею. І марила, аби бути Йеннефер. Утім, залишуся щирою: якщо навіть і було то кохання з першого погляду, якщо навіть було воно вибухово-палким… не було воно вічним.

Німуе здійняла брови.

— Я пізнавала ту історію, — продовжувала Кондвірамурс, — у популярних скороченнях й у версіях для молоді, у стислих і спрощених ad usum delphini [24] «Для використання дофіном» ( лат. ); резолюція на книжках, що означала відсутність у текстах відомостей, які виходили б за межі усталеної моралі. . Потім, зрозуміло, я взялася за так звані версії серйозні й повні. Розширені аж до меж необхідного, а інколи й за ті межі. Тоді ж завзятість поступилася холодній рефлексії, а дика пристрасть — чомусь подібному до подружніх обов’язків. Якщо розумієш, що я маю на увазі.