Анджей Сапковский - Відьмак. Володарка Озера

Німуе ледь помітним кивком підтвердила, що розуміє.

— Підсумовуючи, я віддаю перевагу тим казанням, що послідовніше дотримуються легендарної конвенції, не змішують перекази з реальністю, не намагаються схрещувати прості й однолінійні мораліте-казки з глибоко неморальною історичною правдою. Я віддаю перевагу легендам, до яких не дописують післямову енциклопедисти, археологи та історики. Тим, чия конвенція вільна від експериментів. Я віддаю перевагу тим з них, де принци видираються на Скляну гору, цілують принцес, які сплять, ті пробуджуються, й обоє потім живуть довго й щасливо. Саме так, а не інакше має закінчуватися легенда… Чийого пензля отой портрет Цірі? Отой en pied [25] «На ногах» ( фр. ), тобто на повний зріст. ?

— Немає жодного портрета Цірі. — Голос малої чародійки був беземоційно діловим. — Ані тут, ані десь-інде у світі. Не зберігся жоден портрет, жодна мініатюра, намальована тим, хто міг би Цірі бачити, знати чи хоча б пам’ятати. Портрет en pied представляє Паветту, матір Цірі, а намалював його ґном Руїз Дорріт, придворний художник володарів Цінтри. Відомо, що Дорріт писав портрет Цірі в десять років, також en pied, але полотно, що звалося «Інфанта з хортом», на жаль, зникло. Утім, повернімося до легенди й твого до неї ставлення. І того, чим, по твоєму, легенда має закінчуватися.

— Закінчуватися вона має добре, — пристрасно сказала Кондвірамурс. — Добро й праведність мають тріумфувати, зло має бути остаточно й повністю покараним, кохання має поєднати коханців до кінця їхнього життя. І ніхто з позитивних героїв, зараза, не може загинути! А легенда про Цірі? Як вона закінчується?

— А як власне?

Кондвірамурс на мить заніміла. Не очікувала на таке запитання, відчувала в ньому тест, перевірку, пастку. Мовчала, не бажаючи в ту пастку потрапити.

Як закінчується легенда про Ґеральта й Цірі? Адже кожен те знає.

Вона дивилася на темні відтінки акварелі, що зображувала безформну барку, що суне затягненою опарами поверхнею озера, барку, яку підганяє довгою тичкою жінка, змальована як чорна фігура.

Саме так і закінчується та легенда. Саме так.

Німуе читала в її думках.

— Не обов’язково, Кондвірамурс. Це зовсім не обов’язково.

— Легенду, — почала Німуе, — я почула з уст мандрівного казкаря. Я сільська дитина, четверта дочка сільського стельмаха. Ті хвилини, коли в нашому селі гостював казкар Посвист, перекоти-дід, були найкращими хвилинами мого дитинства. Можна було відпочити від важкої праці, очима душі побачити ті казкові дива, побачити той далекий світ… Світ чарівний і чудовий… Віддаленішій і чудовішій навіть за ярмарок у містечку, віддаленому на дев’ять миль.

Мала я тоді якихось шість чи сім років. Найстарша моя сестра мала чотирнадцять і вже була кривою від згорбленого сидіння над роботою. Бабська доля! До цього готували нас, дівчаток, змалечку! Горбитися! Вічно горбитися, горбитися й гнутися над роботою, над дитиною, над тягарем черева, яке хлоп поправляє тобі, ледве ти здужала відійти від пологів…

…Це ті старцівські оповістки привели до того, що стала я прагнути чогось більшого, ніж горб і важка праця, марити про щось більше, ніж врожай, чоловік і діти. Першою книжкою, що я купила за продані ожини, власноруч зібрані в лісі, була легенда про Цірі. Версія, як це ти красиво назвала, у популярному скороченні, для дітей, обрізана ad usum delphini. Була то версія саме на мій розум. Читала я ледь-ледь. Але й тоді вже знала, чого хочу. Хотіла я бути такою, як Філіппа Ейльгарт, як Шеала де Танкарвіль, як Ассіре вар Анагід…

Обидві глянули на гуаш, що зображала замкову залу, занурену в легеньке chiaroscuro, стіл і жінок, які за тим столом сиділи. Легендарних жінок.

— В академії, — продовжила Німуе, — до якої, зрештою, вступила тільки з другої спроби, я займалася тим міфом лише в аспекті Великої Ложі на заняттях з історії магії. На читання для насолоди спершу я просто не мала часу: мусила лупати ту скелю з усіх сил, щоб… Щоб не відстати від донечок графів і банкірів, яким усе давалося легко, які сміялися з дівчини із села…

Вона замовкла й з тріском почала виламувати собі пальці.

— Врешті, — продовжила, — час на читання я знайшла, але тоді зрозуміла, що перипетії Ґеральта й Цірі цікавлять мене куди менше, ніж у дитинстві. З’явився той самий синдром, що й у тебе. Як ти то назвала? Подружній обов’язок? Так воно було до моменту…

Вона замовкла й потерла обличчя. Кондвірамурс зі здивуванням помітила, що рука Володарки Озера тремтить.