Анджей Сапковский - Відьмак. Володарка Озера

«Чого я хочу від цієї дитини? — подумав він, відчуваючи, як злість здіймається в ньому, як кипить, як набухає піною, наче суп у казані. — Чого я хочу від дитини, яку…»

— Знай, що я не мав нічого спільного з твоїм викраденням, дівчино, — сказав він різко. — Я не мав нічого спільного з тим. Я не давав таких наказів. Мене надурили…

Він був сердитий на себе, розуміючи, що робить помилку. Уже давно треба було закінчити цю розмову, закінчити її гордовито, владно, грізно, по-імператорськи. Треба було забути про цю дівчину й про її зелені очі. Ця дівчина не існувала. Була двійником. Імітацією. Не мала навіть імені. Була ніким. А імператор не розмовляє з тим, хто є ніким. Імператор не просить вибачення, не кається перед тим, хто…

— Вибач мені, — сказав він, а слова були чужими, погано клеїлися до губ. — Я зробив помилку. Так, це правда, я винен у тому, що тебе спіткало. Я винен. Але даю тобі слово, що тобі вже нічого не загрожує. Уже не станеться з тобою нічого поганого. Жодна кривда, жодна проблема, жодна прикрість. Ти не мусиш боятися.

— Я не боюся. — Вона підвела голову та всупереч будь-якому етикету глянула йому просто в очі. Емгир здригнувся, уражений чесністю й довірою її погляду. Він відразу випростався, огидно-імператорський і гордовитий.

— Проси в мене, що забажаєш.

Вона глянула на нього знову, а він мимоволі пригадав ті численні оказії, коли саме таким чином купував собі спокійне сумління за зроблену комусь підлість. Тішачись подумки, що платить настільки дешево.

— Проси в мене, що забажаєш, — повторив він, а через те, що був утомленим, голос його раптом став майже людяним. — Я виконаю будь-яке твоє бажання.

«Нехай вона не дивиться так на мене, — подумав. — Я не виношу такого погляду.

Люди, кажуть, бояться дивитися на мене. А чого боюся я?

До дупи Ваттьє де Рідо та його державні інтереси. Якщо вона попросить, накажу відвезти її додому, туди, звідки її викрали. Накажу відвезти її туди в золотій кареті з шісткою коней. Достатньо буде лише попросити».

— Проси в мене, що забажаєш, — повторив він.

— Дякую, Ваша Імператорська Величносте, — відповіла дівчина, опускаючи очі. — Ваша Імператорська Величносте, ви дуже щедрий і шляхетний. Якщо я можу висловити прохання…

— Кажи.

— Я хотіла б тут залишитися. Тут, у Дарн Ровані. У пані Стелли.

Він не був здивованим. Передчував щось таке.

Тактовно втримався від запитань, що принизили б їх обох.

— Я дав слово, — сказав він холодно. — Тож нехай усе станеться, як ти бажаєш.

— Дякую, Ваша Імператорська Величносте.

— Я дав слово, — повторив він, намагаючись уникнути її погляду, — і дотримаю його. Утім, я думаю, що обрала ти погано. Виказала не те бажання, що треба. Якби ти змінила думку…

— Я її не зміню, — сказала вона, коли стало зрозумілим, що імператор не буде договорювати. — Навіщо змінювати? Я обрала пані Стеллу, обрала речі, яких у житті своєму знала так мало… Дім, тепло, доброту… Серце. Не можна зробити помилку, обираючи щось подібне.

«Бідна наївна істотка, — подумав імператор Емгир вар Емрейс, Дейтвен Аддан ін Карн еп Морвудд, Біле Полум’я, що Танцює на Курганах Ворогів. — Саме обираючи щось подібне, скоюють найстрашніші помилки».

Але щось — може, далекий, призабутий спомин — втримало імператора від того, аби промовити це вголос.

— Цікаво, — сказала Німуе, вислухавши доповідь. — Насправді цікавий сон. Були ще якісь?

— Та! — Кондвірамурс швидким і впевненим ударом ножа стяла верхівку яйця. — У мене після тої вистави все ще в голові паморочиться! Але це нормально. Перша ніч на новому місці завжди приносить шалені сни. Знаєш, Німуе, говорять про нас, снячих, що талант наш полягає не в тому, що ми сни бачимо. Якщо не торкатися видінь у стані трансу чи під гіпнозом, наші сонні марення не відрізняються від снів інших людей ані інтенсивністю, ані багатством, ані прекогніційними можливостями. Відрізняє нас і говорить про наш талант зовсім інше. Ми пам’ятаємо сни. Рідко коли забуваємо про те, що нам сниться.

— Бо маєте нетипову, тільки вам властиву роботу ендокринних залоз, — відрізала Володарка Озера. — Ваші сни — то, якщо трохи тривіалізувати, не що інше, як уведені в організм ендорфіни. Як більшість диких магічних талантів, ваш також є прозаїчно органічним. Але навіщо я говорю про те, що ти й сама пречудово знаєш. Слухаю тебе, які ж іще сни ти пам’ятаєш?

— Молодий хлопець, — нахмурилася Кондвірамурс, — який мандрує серед порожніх полів із вузликом за спиною. Поля порожні, весняні. Верби… Біля доріг і на межах. Верби, криві, дуплясті, розчепірені… Голі, ще без зелені. Хлопець іде, розглядається. Настає ніч. На небі з’являються зірки. Одна з них рухається. То комета. Червоняста миготлива іскра, що навскіс перетинає небосхил…