Анджей Сапковский - Відьмак. Володарка Озера

— Я ж сказав: державні інтереси. Державні інтереси не мають нічого спільного зі справедливістю. Зрештою…

Він махнув рукою.

— Хочу з нею поговорити. Сам на сам. Підійди ближче, княжно. Ну ж бо, хутчіш. Імператор наказує.

Дівчина присіла в глибокому реверансі. Емгир міряв її поглядом, повертаючись пам’яттю до тієї багатої на наслідки аудієнції в Лох Ґрімі. Був сповнений повагою — ба, навіть і здивуванням — до Стелли Конгрев, яка протягом шести місяців, що сплинули від того часу, зуміла перетворити те незграбне каченя на малу аристократку.

— Облиште нас, — наказав. — Зроби перерву, майстре Робіне, скажімо, щоби помити пензлі. А тебе, графине, прошу почекати в передпокої. А ти, княжно, пройди зі мною на терасу.

Мокрий сніг, що випав уночі, розтанув із першим промінням вранішнього сонця, але дахи веж і пінаклі замку [27] Пінаклі — декоративні вежички в романській та готичній архітектурі, часто увінчані гострим шпилем. Дарн Рован усе ще залишалися мокрими й лисніли так, що, здавалося, аж палали.

Емгир підійшов до балюстради тераси. Дівчина — згідно з етикетом — трималася на крок позаду від нього. Він нетерплячим жестом змусив її підійти ближче.

Імператор довго мовчав, обіпершись обома руками на балюстраду, вдивляючись в узгір’я, що поросли вічнозеленими тисами, виразно вирізняючись на тлі білих скалистих уступів. Блискала річка, стрічка розтопленого срібла, що звивалася дном котловини.

У повітрі відчувалася весна.

— Надто рідко я тут буваю, — відізвався Емгир. Дівчина мовчала.

— Надто рідко я сюди приїжджаю, — повторив він, оглядаючись. — А це красиве місце, тут пахне спокоєм. Красива місцевість… Ти зі мною погоджуєшся?

— Так, Ваша Імператорська Величносте.

— У повітрі вже відчувається весна. Я правий?

— Так, Ваша Імператорська Величносте.

Знизу, з подвір’я, долинав ледь чутний за брязкотом, стукотом і дзвоном підків спів. Ескорт, проінформований, що імператор наказав виїжджати, спішно готувався в дорогу. Емгир пам’ятав, що серед гвардійців був один, який співав. Часто. І незалежно від обставин.

— Гарна балада, — сказав він замислено, торкаючись пальцями важкого золотого імператорського альшбанда.

— Гарна, Ваша Імператорська Величносте.

«Ваттьє запевняє мене, що вже встав на слід Вільгефорца. Що знайти його — то справа днів, найбільше — тижнів. Голови зрадників покотяться, а до Нільфгарду доставлять справжню Ціріллу, королеву Цінтри. Та перш ніж до Нільфгарду прибуде автентична Цірі, треба буде щось зробити з двійником».

— Підведи голову.

Вона послухалася.

— Ти маєш якісь бажання? — запитав він раптом різко. — Скарги? Прохання?

— Ні, Ваша Імператорська Величносте. Не маю.

— Справді? Це цікаво. Ну, я ж не можу наказати тобі мати їх. Вище голову, як личить принцесі. Стелла, здається ж, навчила тебе манер?

— Так, Ваша Імператорська Величносте.

«І справді, добре її навчили, — подумав він. — Спершу Ріенс, потім Стелла. Добре навчили, як саме й за яких обставин поводитися, напевно, погрожуючи, що за помилку чи необережне слово вона заплатить тортурами чи смертю. Застерегли, що їй доведеться грати перед вимогливою аудиторією, яка помилок не пробачає. Перед страшним Емгиром вар Емрейсом, імператором Нільфгарду».

— Як тебе звати? — запитав він різко.

— Цірілла Фіона Елен Ріаннон.

— Справжнє ім’я.

— Цірілла Фіона…

— Не зловживай моїм терпінням. Ім’я!

— Цірілла… — голос дівчини зламався, наче патик. — Фіона…

— Досить, клянуся Великим Сонцем, — сказав він крізь стиснуті зуби. — Досить!

Вона голосно шморгнула. Проти будь-якого етикету. Вуста її тремтіли, але цього етикет не забороняв.

— Заспокойся, — наказав він, але голосом тихим і майже лагідним. — Чого ти лякаєшся? Стидаєшся власного імені? Боїшся його визнати? Пов’язано в тебе з ним щось неприємне? Якщо я питаю, то лише тому, що хотів би звернутися, назвавши тебе справжнім іменем. Але мушу знати, як воно звучить.

— Ніяк, — відповіла дівчина, а її великі очі раптом блиснули, наче підсвічені сонцем смарагди. — Бо то є ніяке ім’я, Ваша Імператорська Величносте. Ім’я точнісінько для того, хто є ніким. Тільки допоки я Цірілла Фіона, я щось значу. Тільки допоки…

Голос її зав’яз у гортані настільки раптово, що вона мимоволі підняла руки до шиї, наче прикраса, що була на ній, виявилася не кольє, а тісною гаротою. Емгир усе ще міряв її поглядом, і надалі сповнений захватом від Стелли Конгрев. Одночасно відчував злість. Злість необґрунтовану. І через те дуже злу.