Алла Марковская - Екологи, або Копроконська історія

І взагалі, чого я можу тут очікувати за рішенням суду? Смертна кара за вбивство? Чи вічне ув'язнення на цій планеті у в'язниці на острові Аланегга, за теракт? Хіба вони знають, що таке смерть і вічність?

Та все вирішала поява ще однієï машини з найманцями Такароне. Вони націлили у мене голчасті кірідові пістолети. Ще мить — вони нашпигують мене кірідом і знову затягнуть напівтрупом до якогось підземелля. Досить. Дала у наруч команду Летосу на зліт, попрохала ввімкнути режим прозорості і заховати мене, коли я втечу від переслідування, і зірвалась з місця, у стрибку перетворюючись на звіра. Від несподіванки, здивування і страху декілька перших секунд в мене ніхто навіть не вистрілив.

По пласким гравітаторам я проскочила небезпечний периметр майже миттєво. Збила з ніг парламентера і ще когось, хто цілився у мене з паралізатора.

От смішні! А вони впевненні, що паралізатор може мене зупинити?

Аросці таки розпочали стрілянину… дві кулі ніби обпекли мене вогнем. Та зупинятись не можна. Крики, постріли, сирена залишились за спиною. Шкода, що я не можу телепортуватись.

Я заплутувала сліди не гірше наляканого плигунця датінського. Я спеціально вибирала вузькі вулиці староï частини міста. Гравітаторам довелось підніматись над дахами і вони загубили мене, а Летос підібрав мене на невеличкій площі. Влетіла до трюму таким стрибком, що могла перекрити всі світові рекорди зі стрибків перевертнів у вишину й довжину одночасно.

Летос миттєво набрав висоту, зачиняючи люки на ходу, до виходу в космос. Потрібно було поспішати, поки охоронні системи захисту Ракірли не підключились до переслідування злочинця. Не хочеться ще й з-під силових ракет і сіток вивертатись.

Летос звично бурчав:

— Невже не можна якось запобігти таким пригодам, чому ти завжди наражаєш мене на небезпеку?

Я погладила пульт управління:

— Я думала, ти звик.

— Я тобі дам, звик, — розсердився мій катер, — я ж не безсмертний на відміну від деяких.

— Ти військовий катер, — нагадала йому я.

— Ти тільки подивись на себе, скільки куль в тебе влучило?

— Звичайних не рахувала, а кірідових — дві… чи три.

— Боляче? — захвилювалась машина.

— Боляче… — підтвердила я. — Лети на Копроконе, там Коре.

Він спостерігав за мною поглядом сенсорів, коли я сіла у крісло пілота в рубці керування, відрегулював крісло, щоб мені було зручно. Робот приніс ковдру.

Палуби з кіріду — дороге задоволення, та змінювати механізми й проводку на кораблі кожного разу, коли ми спливаємо кров'ю після поранення, ще дорожче. А покриття крісла — це дрібниця.

І чому у фільмах смертні бігають під градом куль і залишаються цілі й не ушкодженні, не поранені? Та не може бути, щоб усі кулі пролітали мимо. Чи то я таке нещастя.

Варко вийшов з підземного бункеру і побачив свою Долину наче вперше. Темні гірські масиви на фоні темно-сірого неба. Чорні плями проваль, в яких причаïлось щось важке і холодне, те, що зранку перетворюються у туман і розчиняється без сліду під сонячним промінням.

Над проваллям палало багаття. А навколо багаття якісь люди, і хтось грає на гітарі і співає. Добре співає.

Варко підійшов до багаття. Весела компанія його помітила, солдати знітились. Тонака посміхнулась як фотомодель. Гел доспівав пісню. Рол ніби не звернув уваги. А Коре пояснив, що сьогодні анархічна ніч і запропонував погрітись.

— Арештувати б вас за прояв неповаги… — буркнув Варко. — Та я надто втомлений. А жалобу по померлому президенту буде оголошено тільки зранку.

— От і добре, що зранку, — посміхнувся Коре, — сідай, вип'ємо за нового президента.

Летос «приземлився» на плацу військовоï бази під назвою Долина.

Підвестися з крісла я вже не могла.

Рол і Гел чекали, що я вийду рівно хвилину, потім Гел поклав гітару, Рол підвівся. Вони переглянулись, Гел скочив з місця і обидва побігли до катера.

Рол перший забіг до рубки. Побачив, що я притомна:

— Поранена?

— Кірід, — прошепотіла я.

Він взяв мене за руку, притулив ïï до свого обличчя, обнімати не наважився, знав, що кожний порух мого тіла викликає страшенний біль і зрушує скалки кіріда з місць.

— От чорт… — промовив Гел з відчаєм. — Коре! Коре!!! — він вибіг у коридор і кликав лікаря, стоячи на верхньому східці трапа.

Коре підвівся, віддав пляшку Варко:

— Мушу йти, знову щось сталося. Ще побачимось, друже, прощавай, щасливого володарювання.

Варко зблід і якось посірів, стояв біля багаття і дивився у спину друга. Несподівано відчув себе самотнім, дуже самотнім, ніби залишився сам у всьому світі з важким тягарем, який ніхто не допоможе нести.