Алла Марковская - Екологи, або Копроконська історія

«Сонце» зовсім нещодавно заховалось за обрій, небо було забарвлене у всі відтінки червоного і синього, хмари створювали дивовижні пейзажі: острови, берега незвіданих земель, нескінченні джунглі, що ховали своï таємниці за завісою нереальності. І якщо пошукати у пам'яті обриси найгарніших планет Світу, то є можливість порівняти ці пейзажі з тими планетами й згадати тисячі пригод.

Коре і Нак сиділи на лавці, поряд лежала велика дорожня сумка і пачка від цигарок. Дві пляшки вина стояли біля смітника. Гел взяв пачку з-під цигарок, зазирнув до середини, не знайшов там нічого, крім запаху і порожнечі, зім'яв ïï і кинув до смітника.

— Хоча б одну залишив, — сказав незадоволено, — і взагалі паління шкодить здоров'ю смертного, ти ж лікар?

— Тобі сказати, що більше шкодить здоров'ю смертного, ніж паління? — запитав Коре.

— Алкоголізм, — відповів калтокієць, — у тебе ще є те, що розвиває алкоголізм у смертних?…

Нак зареготав. А Коре відчинив сумку і дістав звідти закорковану пляшку з вином:

— Та є, тримай.

Гел мовчки узяв ту пляшку, корок випав ніби сам, Гел зробив ковток. Сів на лавку, Рол поряд, втомлено схилив голову, Гел передав пляшку йому.

— Коли відлітаємо? — запитав Коре, — я вже навідпочивася і хочу додому.

— Ти ж казав, що твій дім тут? — здивувався Гел, забрав у Рола вино, зробив ковток, віддав назад.

Нак простягнув руку за пляшкою, отримав по пальцях від Коре:

— Тобі вже достатньо, хай хлопці вип'ють, бачиш, стомилися вони. А тобі, Гел, я ось що скажу — колись мій дім був тут, тепер не тут, з вами взагалі і сам перестаєш бути людиною з нормальними людськими цінностями, починаєш мислити хворобливо-глобально. — Лікар хитро посміхнувся і запитав: — А ти йому сказав, що ти ще й Старійшина Ради?

— Та він і в тан-ларда не зовсім повірив, — відповів замість Гела Рол.

— Головне, що погодився бути президентом, — а вірить чи не вірить не так і важливо, — додав Гел.

— Мій друг — президент, — посміхнувся Коре, — щось вже не вражає… Потрібно випити. Наку, тягни ще пляшку.

— Так у мене тільки горілка, — розгубився Нак і запитав: — А вони хіба горілку будуть пити? Вовки ж горілки не п'ють…

— Після вашого медичного спирту я особисто буду і горілку, — відповів Гел.

— То може багаття розпалимо, я гітару знайду, — несподівано запропонував підпивший Нак.

— А хто співати буде? — сміявся Коре. — Тільки не кажи, що ти.

— А от він і буде, — Нак тицьнув пальцем в сторону Гела, — він гарно співає, я чув…

Рол крізь сміх запитав:

— А багаття на вашому плацу розпалимо?

— Ну чому на плацу? У нас є тут де багаття палити, я ще хлопців покличу, вони дрова принесуть. То я пішов?

— Іди, тим більше, якщо хлопці не бояться перевертнів… — відпустив його Коре. — Влаштуємо клаптик анархіï?

— А чом би і ні… - погодився Гел. — Діючий президент приречений, наступний ще владу не взяв, сьогодні — маленька анархічна ніч. Перемогу потрібно святкувати.

— З твоïми жартами, Гел… — з посмішкою зітхнув Коре.

— Отак завжди, зв'яжешся з вами, навчишся пити усіляку гидоту, а так добре починали зі старого вина длоків… — сумно промовив Рол.

Я сиділа на даху високого готелю, серед повітряних арок і витончених фонтанів.

На Ракірлі, на острові Паракана, світило наче підкрадалось до вигнутого дугою горизонту, аби скупатись у прозорих водах ракірлійських океанів.

Я ж так хотіла на море, ось мені цілий океан, близький і недосяжний.

Весняне небо в фіолетових і рожевих кольорах, поверхня океану навколо острова сірого кольору, неначе розтоплене срібло. Я сиджу на даху і милуюсь фантастично прекрасним заходом «сонця», феєрією кольорів. За моєю спиною, на протилежній частині неба, ніч-хижак поглинала світло, і перші зорі з'являлися, наче жовті очі Всесвіту. А з нічноï сторони, де океан був темно-синього кольору, здійнявся ніжно-червоний величний супутник Ракірли, який здавався напівпрозорим на темному фоні фіолетового неба.

«Сонце» пірнуло у океан і настала ніч. Ніч — то мій час.

Будівля готелю складена з оброблених блоків, вирізаних зі скам'янілих коралів. Чіплятись за це каміння кігтями набагато приємніше, ніж, скажімо, повзти по бетонній стіні (бетон скрипить під кігтями, підступний і крихкий).

Такароне повернувся з ресторану злий і роздратований — калтокійський тан-лард на зустріч не прийшов. Він відпустив охорону, відчинив вікно, сів на диван і кинув на стіл апарат зв'язку, зі злістю мовив сам до себе: